Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Отож, виходячи з цього визначення, не треба даремно обзивати й ображати наших письменників, чи то з НСПУ, чи з АУП, а то й взагалі «безпашпортних», як тепер стало модно. Бо яка ж графоманка страшенно слабенька письменниця, яка любить розповідати, як вона багато працює за себе й за інших, а за десять років спромоглася видати лише тоненьку збірочку для дітей з одним-єдиним віршиком. Підозрюю, що й написала не набагато більше. Або інша поетеса, в якої друга збірка складалася на дев’яносто відсотків з віршів першої, так само, як і третя. З четвертою, переконаний, якщо вийде, буде так само. Але видавати хоче четверту, себто знову першу. Відносно молодий поет, видавши дві поетичні книжки й отримавши омріяний членський квиток, зарікся далі писати, про що привселюдно заявив. У інших виходять по збірці на десяток років, а в прозаїка — один роман мало не за півтора десятка, хоч зміст і якість усіх їхніх творів, як мовиться, лишає бажати кращого і не можна сказати, що вони беруть не кількістю, а якістю. То які ж вони графомани? Є бажання вважатися письменником, хоч тепер це не дає жодних привілеїв, марнославна жадоба, щоб звучало ім’я, але аж ніяк не бажання писати.

Не назвеш графоманом і набагато кращого письмака, знаного багатьма, котрий, якби не підступні обставини, що все зруйнували, зважаючи на свій потужний інтелект і вміння використовувати людей, був би видатним організатором, адміністратором чи одним із найбагатших в Україні бізнесменів, або й народним депутатом, мо’, й міністром, чи й тим, і другим, і третім, але аж ніяк не письменником, бо за перо, як сам признався, змусило взятися питання: «Що ж тепер робити?» І зробив, і досяг. Завдяки волі й інтелекту, але не потребі писати.

Не графомани і завзяте подружжя, з іншого міста, що декларує: їхні вірші вже перекладені енною кількістю мов. От один п’ятдесятьма, другий — ще більше. А хто перекладав і скільки тих віршів написано… Або багатенькі поетеси, що за чималі гроші наймають гарних поетів (часом, як то кажуть, бідних, аж синіх), котрі таким чином прагнуть хоч щось заробити. І слабенькі віршики перетворюються у більш-менш пристойні. Так само й багаті прозаїки, на яких працюють цілі компанії сучасних літературних «негрів». Марнославство змушує їх, скупеньких, витрачати свої грошики, але аж ніяк не бажання писати, не бажання висловитися, відкрити світові свою душу. Прагнення в черговий раз обдурити цей світ, як вони звикли — так. Але те, що змусити читати їхні (чи створені тими ж «неграми») опуси ніхто не може, — вже добра прикмета. Можна заплатити бідному романісту, критику чи видавцеві, але спробуй заплатити тим, хто б просто прочитав… Подаровані ж книжки далі полиць не підуть.

І тут доводиться констатувати, що справжніми графоманами є більшість справжніх письменників, котрі пишуть багато і водночас якісно. Котрі не можуть не писати. Котрі видають як не книжку щороку, то хоча б одну на два-три, але об’ємні. Або й не видають, а просто пишуть. Такі, як Мігель Сервантес, котрий писав свої романи навіть у в’язниці й підкуповував наглядачів, аби ті приносили йому папір. Такі, як Свіфт, Дефо, Вольтер, Філдінг, Джейн Остін, Бальзак (97 романів за двадцять п’ять років творчої праці), Лермонтов (у 27 літ був автором роману, п’яти повістей, двох п’єс, десятка поем і кількох сотень віршів), Флобер (вічно закиданий рукописами, які писав і правив, правив і писав), Діккенс, Достоєвський, Жюль Верн, Конан-Дойль, Фолкнер, Драйзер, Хемінгуей, Голдінг, Умберто Еко, Сарамаго і… несть їм числа.

А Кафка, який за життя видав кілька тоненьких книжок новел, а писав романи, не прагнучи їх видати, мовби свідомо не закінчуючи! А найбільший поет Америки Емілі Дікінсон, котра за життя надрукувала сім поезій, а написала, як виявилося, аж 1775 — хіба не графоманка за своєю суттю?! А в Україні були вічно пишучі Франко, Винниченко, Леся Українка, Рильський, Загребельний, Іваничук, Федорів, Дімаров і т. ін. Чи не такі ж тепер писучі… Після цих слів мали бути прізвища принаймні десятків сучасних українських письменників. Я їх назвав було, та коли розповів про цей есей дуже шанованому мною професору, він спершу засміявся, а потім цілком серйозно, хоч і з веселим блиском в очах, порадив: «Ради Бога, тільки не називай ще живих. Невідомо, як у них із…» Не вживаю вимовлене слово, бо вважаю, що писав цю есеюку геть без нього, хіба з якоюсь краплинкою іронії. Тому скажу тільки, що зі здивуванням відчув, що оті названі було — теж графомани, бо кожен із них видає щороку по книжці, а то й дві, і ще друкує уйму есеїв, статей, рецензій і т. д., а ще нерідко щоденники. Тому після закреслених прізвищ лишаю тільки слова, які були далі: «та ін., по суті, всі наші найкращі, хоч і такі різні письменники».