Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Я читав кілька десятків їх у російських перекладах. Це справді поезії в прозі, водночас глибокі філософські роздуми про життя, його сенс, людину серед природи і Всесвіту, послання Богу і людям. І я подумав: от би вийшов українською хоча б один томик. Ото була б радість.

Треба сказати, що я звертався до кількох видавців, до головного редактора «Всесвіту» Дмитра Дроздовського, перекладачів, намагаючись зацікавити. Видавці нібито щось обіцяли, мовляв, хай-но більше узнають про Едвардса, про епістолярну спадщину Дікінсон, про останній роман Селімовича, та віз і нині там. Кілька гарних перекладачів не проти, вони обома руками за, та от біда — видавництва платять лише за замовлені ними переклади. Хай замовляють — і готові взятися.

І от я думаю — а раптом хтось з інших видавців прочитає цей есей? І діло зрушиться, і я ще триматиму в руках (як і тисячі вдячних читачів, і «чукчів», і просто читачів) «Щоденник Ебенезера Ле Пажа», «Острів» і листи Дікінсон. Вірю, що вони того варті, щоб бути виданими українською мовою. Утім, як і надзвичайно цікаві есеї того ж Дж. Фаулза, такі як «Дерево», «Острови», «Земля», «Природа природи».

Видатний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі в одному зі своїх роздумів навів такий анекдот. Один чоловік питає іншого: «Слухай, а ти взагалі-то Маркса читав?» — «Ні». — «А Енгельса?» — «Ні». — «А Лєніна?» — «Ні». — «А Сталіна?» Його співрозмовник зрештою не витримує: «Слухай, дай мені спокій. У тебе своя компанія, у мене своя».

Так от, якось я теж подумав: «А яка ж моя компанія?» Тобто ті автори, яких я читаю й перечитую, які подобаються, раз прочитані, і ти береш їх до «своєї компанії». Ні, не втираючись до неї, Боже борони, а вважаючи цих людей своїми, тому, що лягають на душу, припадають до душі, вносять у неї спокій чи, навпаки, тривогу, яка теж у той момент потрібна тобі для подальшого життя й руху. Які додають щось несподіване до твого розуміння світу. У яких є оті безцінні, незнані досі порухи людської душі, боріння серця, осмислення життя так, що тебе дивує. Іноді не власне осмисленням, а тим, що так можна думати, бо думка хоч і спантеличує часом, але начеб розсуває обрій. Автор не обов’язково має бути знаменитим, іноді й зовсім невідомим, але ти раптом відчуваєш: він — твій. Вже твій, і ти надалі чекатимеш, що він ще написав. Люди з «моєї компанії» добираються до чогось такого, до чого й мені хотілось би, але не завше вдається, швидше більше не вдається. Водночас їхня глибочінь заворожує, як зображена у вірші Євгенія Євтушенка (хоч він і не мій автор), якого колись вивчали в школі і який так і називається: «Глибина». Його ліричний герой стоїть на палубі пароплава, який пливе сибірською річкою Ангарою, вода чиста-чиста, навіть видно дно з камінцями під товщею прозорої води, тож здається, тільки простягни руку — дістанеш, а насправді — далеко. Автор чи його герой мріє про написання таких творів. Але мені подобаються й інші твори — художні, наукові, філософські, у яких доводиться продиратися через зміст, мов через хащу, але чогось-таки хочеться пробиратися, а от в інших — ні. Можливо, тому, що знаєш: за хащею побачиш сонячну галявину. Або є сенс продиратися заради порятунку власного життя й вибратися з хащі, у якій опинився.

Цей порятунок в дотику до слова часто відчуваєш неусвідомлено. Потрібних слів ще немає, ти й не знаєш, які вони, але є потреба їх шукати. Або як бажання побачити, що ж то за пташка, яку не бачиш і не знаєш, як вона називається, а співає там, у гущавині.

Іноді в таких творах дивно поєднуються прозора глибина і подібна до хащі складність, хоча б, здавалось би, це речі непоєднувані. Зрештою, таке поєднання починається у давніх філософів-антиків. Це ще дивніше, коли запитаєш себе, на кого було посилатися у своїх міркуваннях першим давньогрецьким філософам? Хіба на Бога чи, за тодішніми уявленнями, на богів. Але вони рідко до своїх богів зверталися.

Тут найперша і найбільша любов — Сократ. Не знаю, чи Платон справді тільки записав і передав те, що казав у своїх бесідах Сократ, чи приписав йому частину своїх думок, але відчуття пульсування отієї думки, те, як у ній відбивається життя, його осмислення — дивовижне. І це в V столітті до нової ери! Коли видавництво «Грані-Т» запропонувало мені підключитися до їхньої серії «Життя видатних дітей» і написати короткі повістини чи великі оповідання про дитинство п’яти видатних особистостей, які вплинули на розвиток людства, я, ні хвилини не вагаючись, першим назвав Сократа. Платон писав, що Сократ усе життя любив дискутувати й ставити іншим запитання, які стосувалися плину й сенсу життя, людського вибору в тих чи інших ситуаціях. Мені захотілося уявити, які запитання міг поставити хлопчик Сократ, Сократик по-українськи, у дитинстві своїм ровесникам і дорослим, над якими питаннями життєплину вже тоді думав. Так народилася повість «Запитання афінського хлопчика», яка ввійшла до збірки «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі і Енн Бронте».