Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Вони не прагли створити собі імідж, ореол і що там ще за життя. Навіть такого слова, як піар, не знали. Просто писали, творячи свій Всесвіт і розширюючи Всесвіт, до якого всі ми належимо. Темний, доволі похмурий, він ставав від цього теплішим і світлішим, повірте мені, скептику.

Часом уявляю, як проходить у супроводі свого великого пса Карло, а потім сама, містечком, лугом, узліссям маленька жіночка. Як у великому місті, через яке проходили десятки завойовників, вдивляється у морський простір скромний клерк. Як читає після роботи у видавництві доньці написану ним чи перекладену з тієї давньогрецької мови (або африканську) казку худорлявий чоловік, якому тільки й лишилося, як неодіймані радості, самотність, труд, мовчання. Та й іншим з цієї великої трійці лишалися тільки цих три радості. Але як щедро вони поділилися народженим в самотині з нами.

Про Емілі Дікінсон пишуть, що вона нібито не помітила навіть громадянської війни у США. Неправда, помітила. Але які глибокі, хоч і не ура-патріотичні ті кілька віршів, зокрема про чоловіка, який шукав смерті на війні, а вона від нього наче втікала. Про тих загиблих, котрі охороняють наше життя. Кавафісу вже по його смерті дорікали, що він геть зав’яз в античності, але як проектуються його поезії про еллінів, Александрію першого століття до нової ери на сучасність. Наприклад, «В очікуванні варварів». Свідзінського били за те, що відстав від життя, не вловив його могутніх ритмів, за так звану патріархальність, а він писав так, що прийшла пора усвідомлення — тільки ритми, уловлені поетом, і рятували людину серед того псевдожиття, яке нав’язували. «Тай-зілля» називається поряд з «Медобором» його основною книжкою. Чується «тайне», «таємниця», вічна, як зело, як саме життя і Всесвіт. Яке щастя, що в цьому Всесвіті є слово і жили ці троє поетів, котрі не прагли слави (були ж такі!), а просто творили поезію. Для себе, а виявилося — для нас.

Може, не так і багато знають про них, але ті, хто знають, теж стають посланцями саме цього непізнаного й таємничого, яке вони несли у слові.

Можна приєднувати їх до напрямів у поезії, можна називати поетичні прийоми, якими, мовляв, користувалася Емілі Дікінсон, не знаючи про них. Можна називати Свідзінського «тихим модерністом». Можна знаходити аналоги історичного мислення Кавафіса. Але то вже опісля, то вже турбота дослідників творчості, критиків і літературознавців. Вони ж писали так, як відчували цей світ. І тут нашого поета відзначу особливо. Бо Дікінсон жила все ж у багатій родині, нікого не цікавило — аполітична чи ні ця самотня жінка, до якої партії належить і чи належить узагалі. Так само не цікавили нікого позиція й вірші дрібного чиновника Кавафіса. А от Свідзінський мав особливу мужність — не йти в ногу з будівниками «світлого майбутнього», не кричати лозунги й не писати те, що від нього вимагали, ризикуючи поплатитися життям. Просто жити в такому котлі й просто писати — це навіть більше, ніж лишатися самим собою…

Колись мене вельми обурили слова видатного англійського письменника і філософа Артура Кестлера, отого самого, що написав знаменитий роман «Тьма, що засліплює», один із найсильніших творів, які розкривають природу тоталітаризму. Слова про те, що він вважає людину глухим кутом еволюції. Кутом, у якому слідом за цією двоногою істотою опиниться і Земля в цілому, що й приведе до її загибелі.

«Ну як же так, — подумав я тоді, — а великі творіння людського розуму в усіх галузях діяльності?.. Як уявити Землю без архітектурних шедеврів, таких як величні собори, замки, палаци, пам’ятники, шедевральні будинки, навіть та ж Ейфелева вежа? Як уявити Землю без літературних і філософських творів, без осмислення життя на ній? Зрештою, без самої цивілізації…»

Я не раз повертався до цього твердження Кестлера, сперечався з ним. І поступово, як не дивно, перед моїми очима поставала наша блакитна, така прекрасна з Космосу планета, планета без людини. Без загазованих і загиджених міст і цілих територій, без вибухів, руйнувань, мільйонів безглуздих смертей на дорогах і поза ними. Без постійних руйнувань і трагедій, які пережило людство. Земля, вкрита могутніми лісами з величними деревами, з прекрасними луками і степами, з ріками, повними риби, з безліччю квітів та інших рослин, а на тих луках, в степах, в лісах пасуться великі й маленькі тварини, літають птахи і комахи. Частина з них є хижаками, отже, й мисливцями. Але що таке ці полювання й смерті порівняно з тим, що відбулося на Землі з людиною? І хіба не людина знищила тисячі й тисячі видів тварин і рослин?