Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

У час коли поетеса написала свої найкращі поезії, у великому місті на півночі Африки у грецькій сім’ї народився хлопчик. У цьому місті він прожив усе своє життя. Лише в дитинстві його посилали вчитися до Англії та в молодості разом з матір’ю три роки прожив у столиці Османської імперії, де перебувало чимало греків. Решту життя — у рідному місті, де пішов на «тимчасову» роботу дрібним чиновником (робота ця тривала майже три десятиліття), часом грав на біржі, іноді, щоб підробити, грав на тоталізаторі, ходив до православної церкви, заходив вечорами до кав’ярні. Одним словом, звичайне рутинне буття. Але впродовж усього свого доволі монотонного життя він теж писав вірші. Про те, що його оточувало, про любов, трагедію самотності, потребу для людини почуттів, дисгармонію дійсності, тугу за ідеалом, а найбільше про далеку вже історію античного, елліністичного світу, а ще часів Римської імперії й Візантії, про відомих і не дуже історичних діячів — реальних і вигаданих, про те, чим жили люди, котрих давно вже нема, як міркували, про що мріяли. І все це творило дивну картину минулого й теперішнього, творило філософію неперервного буття, доводило, наскільки важливо знати те, що минуло, робило його мовби ближчим і зримим — часом серйозно й елегійно, часом іронічно й скептично. Розгортався своєрідний поетичний літопис чи хроніка. Усе це поет писав теж мовби лише для себе, тільки іноді друкував свої вірші в тому ж місті, де жив, у вигляді тоненьких брошурок, а то й зовсім листівок.

Коли він писав свої перші вірші, а поетеса за океаном останні, у Російській імперії, у поневоленій її частині, Україні, у священицькій родині з’явився на світ ще один хлопчик. Ріс, як і його своєрідні, незнайомі йому, колеги, доволі хворобливим. Здобув спершу церковну, потім світську освіту. А головним для нього сенсом життя було теж написання поезій. Видав дві тоненькі книжечки, а що їх розкритикували (потім, після довгої перерви, з’явилася третя, яку теж «били»), то вирішив писати для себе і своєї доньки, котру виховував після смерті матері. Довкола імітовано гриміло бурхливе життя, всілякі індустріалізації й колективізації, а він тихо писав про те, що було справжнім — природу у різноманітних найтонших проявах, людину, дотичну до неї, якось так поєднував ну геть звичайнісінькі речі й почуття, що вони немов теж самі по собі осмислювали буття, повсякденність, робили геть усе на світі важливим — і квіти, і звичні природні явища, і те, що думає поет та його близькі й зовсім незнайомі люди. Поет вглядався у цей життєплин і часоплин, у невидимі порухи людської душі, похід вулицею, і це вдивляння у життя вулиці, у ріст тендітної стеблини, думки про своє, не надто радісне існування, роздуми про мовби ненароком побачене раптом стали важливіші за п’ятирічки й гучні лозунги. Інші здобували славу й ордени, а він просто писав. Щоправда, до нього на роботу часом заходив знаменитий визнаний поет, а потім став заходити й інший відомий письменник, давали йому читати свої вірші та прозу й дослухалися до його порад. Підсвідомо, потаємно вони розуміли, що не вони, а саме він творить літературу — теперішню і прийдешню.

Звичайно, ви вже зрозуміли, що йдеться про трьох великих поетів — американку Емілі Дікінсон, грека Константіноса Кавафіса й українця Володимира Свідзінського.

Усі троє були визнані, належно оцінені, слава знайшла їх, правда, після смерті. Дікінсон померла у п’ятдесят п’ять років від хвороби нирок, Свідзінський у такому ж віці (56) був спалений енкаведистами, Кавафіс прожив більше, відійшовши у сімдесят від раку горла, як Шекспір, у свій день народження.

Кожен з них прожив не видатне життя, мало наповнене подіями. Емілі Дікінсон лише раз їздила на навчання й до родичів у сусіднє містечко, раз у Бостон лікуватися, і раз батько, котрий був два роки депутатом палати представників американського Конгресу, забрав її із собою до столиці, Вашингтона. Кавафіс повчившись трохи в Англії та побувавши у Константинополі, решту часу безвиїзно прожив у єгипетській Александрії, де для нього все дихало античною Грецією. Свідзінський в молодості помандрував трохи Україною, пожив трохи у Житомирі, Києві, більше у Кам’янці-Подільському, а завершальні два десятки літ в Харкові, зрідка виїжджаючи в село і до моря, та перед смертю, в сорок першому, перед самісінькою війною показав доньці Москву.

Зате вони створили кожен свій Всесвіт, неповторний, теж безмежний, наповнений, наче зорями, роздумами й справжньою поезією, не стільки метафорикою, як пульсуванням думки й інтенсивним внутрішнім життям. Так відчувати його, як і життя зовнішнє, теж, виявляється, тонке й ніжне аж до трему, могли тільки справжні поети. Великі, які щедро подарували свій Всесвіт нащадкам. Так хочеться, згадуючи й перечитуючи їх, вірити, що вони десь спостерігають за теперішньою їхньою творчістю. Бо більше, ніж заслужили на це й талантом, і своєю самовідданістю, заглибленням у тонкощі цього світу, змогою і нам глянути на нього по-інакшому. І ще хочеться скласти щиру, велику вдячність тим, хто сприяв, аби про великих поетів дізналися читачі. Насамперед молодшій сестрі Емілі Дікінсон Лавінії. Потім були видавці, упорядники, численні дослідники творчості, але першою була Лавінія, яка, відкривши сестрині коробочки із зшитками, не викинула їх, не лишила чекати кращого часу, а відразу зорієнтувалася й запропонувала видати отому «наставнику» Хігінсону, а той уже видавцям. Далі був грек, ім’я якого я не знаю, але який завіз вірші Кавафіса з Александрії до власне Греції й уже по смерті поета сприяв виданню. І тим, котрі знайшли недруковані, відкинуті самим поетом, але теж гарні вірші. Ну, а в Україні й Юрію Яновському, який сприяв виданню поезій, хоч і в урізаному вигляді в сталінські часи, і тим, хто вивіз рукописну збірку «Медобір» за кордон (уклін Олексі Веретенченку), і Василю Стусу, який ще у 60-ті роки поставив маловідомого тоді Свідзінського поряд зі Стефаником, Гете і Рільке. А головне — Елеонорі Соловей, котра зробила так багато для дослідження й популяризації творчості Поета.