Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

І тут постає законне питання: як міг цей інтелектуал, видатний поет, ворог тоталітаризму і всілякого насилля, захисник поляків і литовців, апологет свободи написати такий злостивий, навіть брутальний вірш «На независимость Украины»?.. А таки написав, уже доведено, що це не фальшивка. Може, тому, що, як і в більшості росіян, зачаїлася образа: ну як вони, ці «хохли», посміли відділитися! Не випадково ж Бродський якось назвав себе «похмурим послом неіснуючої держави»… Маючи на увазі не СРСР, а колишню Росію. І за півтора року до смерті великий поет оганьбився, заперечуючи право українців на незалежність і самостійне життя, більше того, принижуючи Шевченка і вивищуючи над ним Пушкіна. По суті, Бродський підтвердив слова Володимира Винниченка: «Російський демократ закінчується там, де починається українське питання».

Все ж від написання тої горезвісної римованої рептильки, яка так контрастує з рештою його творчості, Бродський не перестав бути великим поетом й есеїстом. Бо заперечувати це означає ставити себе на одну дошку з шолоховським комуністом Нагульновим, для якого куркульський півень не може добре співати тільки тому, що він куркульський. Тобто заперечувати власне суть творчості.

Написання того паскудного віршика було другою великою помилкою Бродського. А першої він, на мій погляд, припустився за десять років до того, у 1984-му, у загалом дуже цікавому й глибокому есеї «Катастрофи у повітрі». У ньому він аналізував становище російської прози ХХ століття, досліджував, чому вона скотилася від великої літератури століття дев’ятнадцятого до тієї, якою стала у примітивних текстах усіляких бубеннових, павленків і їм подібних, чому навіть у кращих своїх зразках їй далеко до великих романів Достоєвського і Толстого. Доводить, що причина не тільки в тискові тоталітарного режиму.

Міркування Бродського справді цікаві й небезпідставні. Але висновки якраз помилкові. Основна біда, він вважає, що письменники пішли шляхом Толстого, тобто описової, або, як він пише, міметичної літератури, а не шляхом Достоєвського, який був першим письменником, котрий довіряв інтуїції мови більше, ніж своїй власній, більше, ніж установкам своєї системи переконань або ж своїй особистій філософії. І саме тут починаються суперечності Бродського. З одного боку, він дорікає письменникам, що вони не пішли за Достоєвським, для якого «мистецтво, як і життя, — про те, навіщо існує людина», а за Толстим з його прагненням геть усе описати. А з другого — доводить, що Достоєвський настільки оригінальний, що в нього й не могло бути послідовників. Він, мовляв, так близько підібрався до розгадки таємниць Божого Провидіння, що Провидінню це не сподобалося й воно спрямувало російських письменників на фальшивий шлях.

Усе ж, пише Бродський, можливо, Провидіння не надто раділо своїй перемозі, бо воно подарувало Росії й світу Андрія Платонова. Майже половину свого есею Бродський присвячує розповіді про самого Платонова, його долю й аналізу його творчості, зокрема романів «Котлован» і «Чевенгур». Не буду переказувати написане покійним паном Йосифом, охочі можуть прочитати ту ж «Катастрофу у повітрі» або його післямову до виданого колись в Америці «Котлована». Скажу тільки, що Платонова він вважає найбільшим письменником ХХ століття взагалі, ставить його вище за Джойса, Музіля й Кафку, а про блискучого стиліста Владіміра Набокова, який на Заході часто стоїть в одному ряду з Достоєвським і Толстим, пише, що Набоков проти Платонова — як канатоходець проти альпініста, котрий підкорив Джомолунгму.

Ось так, не більше й не менше. Андрій Платонов, безумовно, великий і надзвичайно оригінальний письменник, хто б сумнівався. Ну, а зі смаками, як відомо, не сперечаються.

Вражає в есеї Бродського не це. І навіть не те, що він, по суті, так і не доводить, у чому ж Платонов підібрався так близько до розгадки таємниць Провидіння. Вражають і змушують замислитися висновки автора есею.

Ніхто не стане сперечатися з твердженням про велику автономність Платонова як письменника, навіть з тим, що «його автономія — це автономія самобутнього метафізика, по суті, матеріаліста, котрий намагається зрозуміти Всесвіт незалежно від інших, дивлячись на нього з брудного маленького містечка, загубленого, наче кома в безкінечній книзі континенту, який розкинувся так широко». Правда, тут досить пригадати Фолкнера з його Йокнапатофою, щоб виникло бажання посперечатися з дещо навіть дитячим твердженням про велич того чи іншого письменника. Суперечку викликає і головний висновок Бродського: «Великий письменник той, хто продовжує перспективу людського світовідчуття, хто показує вихід, пропонує шлях людині, в якої розум зайшов за розум — людині, яка опинилася в глухому куті».