Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Російські видавництва ще з початку дев’яностих років видають книжки серії «Сто» — Сто видатних письменників, учених, мислителів і т. д. Аж до коханців і в’язнів (європейських, американських, азійських, російських). Представників колишніх союзних республік вони, зазвичай, ігнорують. Лише в збірнику «Сто великих поетів» подали розповідь про Тараса Шевченка, а в книжці «Сто великих жінок» представили Лесю Українку. Треба сказати, доволі об’єктивно — це ще було до російської агресії. Так от, я дуже зрадів, коли в книзі «Великі письменники ХХ століття» (2002) побачив Володимира Короткевича і написану з явною симпатією розповідь про нього. Постає не лише великий письменник, але й великий життєлюб, мандрівник (побував практично в кожному районі, місті й містечку Білорусі), а головне — великий патріот, залюблений у свій народ і країну. І я погоджуюся з автором нарису Петром Васюченком, що «Володимир Короткевич — знакова постать білоруської літератури… такою він залишиться на всі часи… доки існує Білорусь. Можливо, й існує вона багато в чому завдяки В. Короткевичу, чиї твори змусили багатьох білорусів відчути себе білорусами в умовах жорстокої асиміляції і змішання народів у часи СРСР». Додам — і пізніше, в лукашенківські часи. Він прожив мало (1930–1984), а зробив ой як багато!

Його ставлять поряд із Вальтером Скоттом, Александром Дюма, Генриком Сенкевичем. Але такої любові до своєї країни, як у Короткевича до Білорусі, «землі під білими крилами», «білої землі», у Скотта, Дюма і Сенкевича немає. Образи чоловіків-рицарів, які без сумнівів жертвують в ім’я Батьківщини й любові, і чарівних білоруських панн, які міняються і залишаються невловимими, як перша національна стихія — вода (за словами письменника), варті, щоб про них розказати. Один із таких образів особливо вразив, адже подібних небагато у світовій літературі.

Про жінок, їхні почуття, кохання, страждання й метання написано безліч творів. Скільки жінок оспівано, скільки засуджено за їхні вчинки, які порухи душ цих прекрасних, а часом духовно потворних й незрозумілих панянок, мадам, міс, фрау відтворено…

Емма Боварі, Анна Кареніна, Настасья Філіповна, Дульсінея, Джейн Ейр, леді Макбет, Офелія і ще безліч образів міцно осіли у людській свідомості, стали називними.

А проте, про випадок, який справді вразив новизною і глибиною, таким зображенням і підходом, яких я не зустрічав, хоч прочитав і художніх, і філософських творів багатенько, варто розповісти.

У романі «Дике полювання короля Стаха» (дехто називає його повістю, але зображення й мислення там романне) автор розповідає, як, мандруючи глухими білоруськими селами у пошуках записів народних пісень, казок, легенд десь у 90-х роках ХІХ століття, молодий фольклорист Андрій Білорецький потрапляє до занедбаного маєтку давніх білоруських шляхтичів Яновських Болотяні Ялини, де живе, а точніше животіє у дикому страху остання з роду Яновських — Надєя.

Перше знайомство з власницею маєтку справляє на героя роману, а відтак і читачів доволі негативне враження. Ми бачимо не лише вкрай залякану істоту, а й таку, що й фізично, й морально викликає відразу, майже суто фізіологічну огиду. А далі відбувається диво. На наших очах Надєя (в українському перекладі роману Надія) поступово, крок за кроком стає іншою, відкриває свої душу й серце, і ми з подивом спостерігаємо, як з цієї худющої, невродливої, зляканої істоти постає не те що прекрасний лебідь, а зовнішньо і внутрішньо зовсім інша, а головне — духовно багата людина, ба, справжня, без фальшу, аристократка.

Відбувається це не лише тому, що Білорецький відважно протистоїть банді негідників, яка під виглядом отого «дикого полювання» тероризує господарку маєтку й довколишні села, і зрештою з допомогою селян перемагає їх, звільнивши і Яновську, і селян від страху. Не лише тому, що, коли Надєя поступово розкривається, між нею й Андрієм зароджуються й міцніють почуття. Усі зміни й порухи жіночої душі показані якось так, ніби непомітно і водночас вміло, що не покидає відчуття: ти присутній не тільки під час розкриття таємниць, які оточують господарку Болотяних Ялин, але й водночас при народженні нової, якоїсь ще незбагненної таємниці, причому йдеться не лише і не стільки про кохання. Одним словом, зміни, які відбуваються із жінкою, її переродження, подані так, як я ні до, ні після Короткевича не зустрічав. Жінка й чоловік постають не в полоні пристрасті, а чогось невимірно більшого, ніж почуття й розуміння представниками обох статей одне одного. Не сходить ангел з Неба, щоб проголосити «се чоловік» і «се жінка», лиш шелестить тихий вітерець, але він сильніший за бурю — таке ось враження. Диво перетворення жінки відбувається завдяки дотику двох душ — вже дозрілої і ще затамованої, яка чекає злету, не знаючи про нього. Як майстерно, неповторно описане це перетворення!