Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Ми того дня сходилися і розходилися. Перепробували чимало різних настоянок і медовух, напричащалися. Я був свідком, як Олег спілкувався раз сам, а раз удвох зі своєю Дарою, із львівськими й прикарпатськими медоварами, десь із близької йому Косівщини. Як він розпитував про якісь їхні секрети і казав про знані йому секрети медоваріння. Як домовлявся приїхати, щоб зняти про них фільм. Цей чоловік умів так просто сходитися й розмовляти з незнайомими людьми, що складалося враження — він з ними насправді знайомий давно, от тільки зустрівся заново, і вони разом пригадали те, що мали в іншому житті, а тепер пригадали спільно, бо чекали цієї зустрічі.

Пізнання такого Олега Лишеги було надзвичайно цікавим.

З гумором він розповів про провокативний виступ Єшкілєва на зустрічі перед тим у Дрогобичі і його конфлікт із місцевими науковцями, яких обурили слова, що Франко, мовляв, застарів.

— Ну, то ж Єшкілєв, — сказав Олег. — Треба ж його знати, а вони сприйняли те всерйоз, наче Єшкілєв із сокирою поліз на їхній канон.

А ще я спитав його про дві речі. Спочатку про єдиний написаний ним і втрачений роман.

Я десь читав, здається, у тому ж «Світо-виді», що рукопис він чи загубив, чи вкрали. Ніби у вагоні метро. Олег відповів: так і було, дав прочитати товаришеві, вертався од нього, теку з текстом віз. Вийшов на своїй станції, і тут спохопився, що рукопис там, у вагоні лишився. Поїхав на кінцеву станцію, шукали й не знайшли.

— Так і не судилося стати романістом, — Олег посміхнувся і сумно, і загадково, якось так, що я, грішним ділом, подумав, чи не чергова його містифікація той роман… Що ж, бувають романи не написані, та які існують, або й написані, але дивним чином подаровані світові чи загублені в ньому, мовби розчинені в його магмі. Хто прочитав і де той роман? Я не спитав, про що він був… Наче знав, що той рукопис містить якусь таємницю, що її мені знати не належить. Згадався втрачений (назавжди?) і досі не розшуканий роман «Месія» Бруно Шульца. Але ж тоді була війна, небувалі тектонічні зсуви…

Ще я нагадав про ті речення в есеї Лишеги, які стосувалися Луцька. І відверто сказав, що в мистецькому середовищі ходили чутки не тільки про його роман з відомою волинською мисткинею, а що й син її насправді — то син Лишеги. Почув у відповідь, що була історія, були почуття, що сторінка та якось дивно перегорнута, ніби вони щось хотіли разом прочитати і не змогли.

— А сина в мене нема, — сказав з трохи сумною посмішкою Олег. — Є тільки дві дочки, ото і все. Привіт передавайте, великий привіт. Може, ще й побачу замок Любарта, тепер побачу.

Про можливий його приїзд до Луцька ми говорили згодом у телефонній розмові. На жаль, він не відбувся. Можна уявити, яким був би той приїзд і спілкування Лишеги з лучанами — знайомими і незнайомими.

А тоді ще Олег розповів про новий проект, у якому брав участь — книжку поезій Грицька Чубая і спогадів про нього. Як я зрозумів, йшлося про видане незабаром «П’ятикнижжя». Про конфлікт довкола видання. І познайомив мене із Соломією, донькою Грицька. Не знаю, чи запам’ятала ту коротку зустріч і розмову серед людського юрмища Чубаївна, а тоді ввічливо сказала мені, що чула про такого письменника. Далі заговорила про когось, кого чекала. Лишега спитав, чи написав такий-то спогад?

— Все якось не так поки що виходить, — сказала Чубаївна. — Напише той, хто має написати.

От майже і все з того дня. Ще слухали виступ Тараса Чубая з його гуртом, а от виступу Олега Скрипки так і не дочекалися. Прийшла наша машина й рушила, як виявилося, у вічність.

Після того було ще кілька розмов по телефону. Про літературу, про Тичину, про фільм, який Олег мав знімати. Про його ще одну поїздку на майбутній «Франкофест». Про можливий приїзд у моє місто. У нас були свої клопоти й свої історії. Мабуть, неможливо стати близькими друзями, познайомившись уже в такому віці, за шістдесят. До того ж жили в різних містах, у різних краях, мали свої усталені уподобання. Запам’яталося сказане Олегом, що есей про Тичину раптом розбудив власні спогади про те, що відбувалося з ним наче не на Гуцульщині, а на Чернігівщині. Що він побачив Тичину, який став не поетом, а мандрівним дяком. Що означали ці слова?.. В останньому його творі «Як я співав під землею» я їх не знайшов.

Ще в телефонній розмові серед інших тем торкнулися знаменитої гри в бісер, вигаданої Германом Гессе в його однойменному романі.

— Здається, ця гра — найвища форма людського відчаю, — сказав Лишега.