Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Юній волинянці (йшов лише двадцятий) з тавром вчорашньої зечки не знайшлося ні житла, ні роботи у Рівному, тож уже через місяць змушена була за оргнабором вербуватися на Донбас, де прожила 35 років. Навряд чи пам’ятають селище Ханжонково біля Макіївки й Донецьк дивну молоду робітницю — різноробочу, асфальто- й трубоукладницю, працівницю друкарні, — яка в коротких перервах від нежіночої роботи сідала збоку не з пляшкою, а з книжкою в руках. І ходила в літстудію, вчилася заочно — у школі робітничої молоді, культосвітньому училищі, Московському літературному інституті імені М. Горького. Лише закінчивши столичний вуз, стала працювати спочатку коректором, згодом редактором в обласному управлінні по пресі, сценаристом «Донбасреклами».

До Спілки письменників прийняли лише через 17 років після виходу першої книжки, коли вже мала три поетичні і дві прозові — донецькі «майстри пера», переважно російськомовні, вперто піддавали остракізму, не хотіли бачити у своїх лавах «западенку», вчорашнього політв’язня, отже, «бандерівку». А вона, втративши маленьким першого сина, другого назвала незвичним для Донбасу ім’ям — Богдан.

А головне — не приховувала дружби з Іваном і Надією Світличними, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком і не боялася листуватися (жителька Донецька!) з В’ячеславом Чорноволом, коли він перебував на засланні в Якутії. Про Чорновола написано чимало, але я не читав більш щемливого і зворушливого твору, ніж вірш Галини Гордасевич «Щаслива бджола», написаний 30 березня 1999 року, відразу після похорону лідера Руху.

Лише у 1990-му Галина Гордасевич мала змогу переїхати жити до Львова. Сумний збіг чи символ — того ж року її батько, який після відбуття строку довго жив у Росії, збираючи гроші, щоб купити дім на Черкащині (на Рівненщину не пускали), нарешті отримав парафію й помер дорогою до села, де мав правити службу.

Наприкінці вісімдесятих — у дев’яності роки минулого століття Галина Гордасевич активно долучилась до громадської роботи й політичної боротьби. Була одним із творців Товариства української мови (ще в Донецьку), «Меморіалу», активною рухівкою і діячем Демократичної партії України. Серед багатьох виданих поетичних, прозових, публіцистичних книг виділимо «Степан Бандера — людина і міф». За те, що вона показала свого героя не лише залізним вождем, «прапором нації», а й звичайною людиною (один із розділів так і називається «Людина, чоловік, батько»), її спершу критикували суперпатріоти, також і волинські. Але книжка вже витримала майже десяток видань. А повість «Ноїв ковчег» надзвичайно високо оцінив у рецензії видатний письменник Валерій Шевчук. Про Рівненщину Галина Гордасевич написала дуже теплу, сказати б, любовно-зворушливу збірку есе «З сімейного альбому», видану спочатку в Дубні, а потім у Львові. В автобіографічному романі вона з теплотою згадує про товаришку по нещастю, юну «зечку з досвідом» лучанку Антоніну Технюк, Тоню, що стала подругою. Може, відгукнуться рідні напрочуд життєлюбної Тоні?

Особлива сторінка — листування Галини Гордасевич з іншою волинянкою, поетесою, людиною трагічної й мужньої долі Людмилою Лежанською. У Донецьку Галина Леонідівна купила першу поетичну збірку Лежанської й надрукувала в «Літературній Україні» доброзичливу, теплу рецензію «Свято знайомства». Зав’язалося листування, що тривало рік, аж до смерті Людмили. А потім був матеріал-есей про долю й творчість нашої землячки, який Галина Гордасевич увела до своєї збірки «Силуети поетес», де поставила Людмилу Лежанську поряд із Ліною Костенко, Іриною Жиленко, Тамарою Коломієць, Любов’ю Голотою, Ганною Світличною…

Галина Гордасевич, якій нещодавно минуло б усього 80, лишила велику творчу спадщину. Син Богдан і львівські видавці постаралися якомога повніше видати написане без перебільшення видатною письменницею. Її поетичні, прозові, публіцистичні твори варто читати. Вона писала майстерно, бентежно й щемливо — про людей, рідну Волинь, Україну.

…Звичайно, хтось може сказати, що були поети й прозаїки набагато сильніші. Так, були. Деякі ранні оповідання й повісті Галини Гордасевич наївні, належать лише своєму часові. Але навіть у них є щось таке щире, звернуте саме до тебе, невимовлене, але відчутне прохання повірити саме в ці думки й людську долю, що це бере за серце, спонукає його хвилюватися. І правда проявляється у цій довірливій, обеззброювальній інтонації. Ніби авторка попросила прочитати повість, оповідання чи вірш тебе й більше нікого. Такий ефект, ніби в тебе потекла кров, а ти, не маючи нічого під рукою, зірвав подорожника біля стежки, притулив до рани. І раптом допомогло.