Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Вірш із одного рядка «Пишу при світлі душі» міг би стати епіграфом до всієї творчості Анатолія Махонюка. А про його поетичну майстерність засвідчив і такий факт. Під час наших зустрічей і на творчих вечорах Анатолій любив згадувати, що ідею написати цикл віршів про тінь (а чому б не написати?) подала Надія Гуменюк. З циклу виросли цілих дві збірки — «Допоки бачу тінь свою» і «П’ять кольорів тіні».

Так міг зробити, знову ж таки, тільки справжній поет, який умів спілкуватися зі словом. Але були в них не тільки поезії про людську тінь і тінь нашого життя в різних його іпостасях, а й відтінення й Всесвіт всього багатства життя й поетового серця, у всій багатогранності й трагізмі.

Він народився в селі Чевель Старовижівського району, а місцем проживання і прихистком його душі стало село в іншому районі — Овадне. Тут з вікна батьківського дому, із саду біля хати, із сільської вулиці — пунктів його поетичних спостережень, бо ж був прикутий до інвалідного візка, — народився й пішов у світ десяток поетичних книг для дорослих і дітей. Його сестри Світлана і Галина, як і він, з нелегкою долею, створювали (Галина продовжує створювати) шедеври вишивок на полотні, він же досконало вишивав словом. Має поетичну душу й наймолодша сестра — Людмила.

Услід за передчасно померлою Світланою відійшов у вічність і старший, єдиний брат. Лишилися не тільки книжки, а й щось значно більше. Можливо, і за людську пам’ять. І підозрюю, що те «щось» — це бачення, відтворення світу у всій його багатогранності й неповторності саме Поетом Анатолієм Махонюком, через яке пізнавали й ще довго пізнаватимуть цей світ вдячні читачі. Перша і єдина, на жаль, премія за його творчість називалася «Надія». Він сповна виправдав надії, які покладалися на нього як поета і людину.

У день прощання з Анатолієм Махонюком на сільському цвинтарі звучали рядки його проникливих віршів і такі ж слова про його творчість і нього. Вони й лишаються з нами, як і пам’ять. Лишилися його слова, що, як він писав, «болять мені українським болем». І його образне прохання, висловлене в одній із поезій:

Десь наприкінці сімдесятих років двадцятого століття довелося вперше побувати в Музеї народної архітектури і побуту під Києвом. Потім музей змінився, а тоді українські хати з різних областей України, за винятком кількох, були на один кшталт — добротні оселі із сучасними меблями, які повинні були демонструвати, як заможно живуть колгоспники в часи «розвинутого соціалізму». Пам’ятаю, ми з колегою ходили і шукали справжню, давню українську хату з минулих століть і не знаходили. І міркували: «Невже і в музеї не лишилося?»

На щастя, лишилося. У такому самому музеї, тільки в Шевченковому гаю у Львові. Доклали до цього рук і зусиль працівники музею, а найбільше знаний етнограф, географ-краєзнавець, письменник Архип Данилюк. Мені тим більше приємно писати про нього, що Архип — мій близький земляк, ми родом з одного села — Згорани, що на Волині.

Хоча трапилося так, що ближче заприязнилися і, як то кажуть, зійшлися, десь із кінця вісімдесятих років. Оскільки він жив і працював у Львові, а я в Луцьку й тоді ще не було мобільних телефонів, то й здибалися не так часто. Раз у Львові, кілька разів у рідному селі, коли гостювали там у рідних і приїжджали на проводи, а в основному в Луцьку, як Архип їхав кудись у волинські села, зустрічався зі знаним волинським краєзнавцем Олексою Ошуркевичем чи брав участь у краєзнавчих та етнографічних конференціях. По їх закінченні ми відводили душу в бесідах за чашкою кави й чогось міцнішого в редакції, де я працював, або в кав’ярні. Бував Архип і в мене вдома, раз ми проговорили цілий вечір і майже всю ніч, аж до четвертої години ранку, доки він не сказав:

— Здається, пора вже, Володю, лягати.

Я посміхнувся:

— Ще рано, Архипе.

— Рано спати чи вже треба рано вставати…

Якось я був під час його чергового приїзду на так званому нічному чергуванні в редакції і теж просиділи аж до Архипового поїзда. А раз я познайомив його з одним гарним земляком — фотокореспондентом нашої газети «Волинь» і знаним фотохудожником Миколою Зінчуком, теж родом із нашого району, села Куснища, що всього за десять кілометрів од нашого села, і в його фотолабораторії було про що поговорити, тим більше, що Микола мав світлини поліських пейзажів і старовинних хат.