Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

— Ай, дай спокій, ти вже мені заморочив голову з тим кіносценарієм, — відмахнувся спершу Петро.

Справді, крім сюжету про бій в Новому Загорові, з якого таки виросла потужна книга, по суті — роман, я переконував його, що вийшов би гарний кінофільм з розповіді про жінку, яка втікала з Півночі в рідне село з маленьким сином на руках, про її вивезення, втечу і допомогу «бандеровке» на таємному шляху додому різних людей. І про те, як видали її вже в рідних місцях.

Нагадував йому час від часу про те бентежне сибірське дитинство і яблука, доки Петро не «здався», сказав якось:

— Все, здається, я таки писатиму ту повість. Побачимо, що вийде.

На жаль, підступна хвороба, а потім і смерть лишили нездійсненним цей задум. Ще Петро Боярчук встиг написати дві історичні повісті-розвідки, пов’язані із сучасністю — «Про що мовчить стара Олика» і «Радзивіли і стара Олика», по- особливому тепло присвячені історії, людям і легендам давнього волинського містечка Олика. Добре, що луцьке видавництво «Надстир’я» перевидало «Бій під стінами храму». Варто було б перевидати й інші книги. Те, про що писав Петро Боярчук, належить до особливого роду творчості й забуттю не підлягає.

А ще, здається, що я теж чую запах тих яблук. І бачу, як баржа пливе далі. І плачу. І нестерпно хочу повернутися в край, де ті пахущі яблука ростуть. А на порозі постає Петро, якого я знав, як і я, вусатий, і традиційно з добродушною посмішкою питає: «То як живеш, друже Володю (чи друже Лис)?»

А баржа з яблуками все пливе й пливе…

Ось вона допливає до місця призначення й… теж обминає його. Бо має допливти до Стокгольма, де виступала після вручення премії з Нобелівською лекцією Світлана Алексієвич. Вона також писала про тоталітарні десятиліття, вона досліджувала людську психологію воєнних часів — Другої світової, війни в Афганістані, потім ери секонд-хенду.

Я уявляю, як яблука з тої баржі роздають членам Нобелівського комітету й королівської родини, вони починають їх їсти й смачно хрумкотять. А до фешенебельного залу вриваються енкаведисти-емгебісти, дають присутнім дві години на збори, і ось вони у фраках вже в холодних вагонах-«телятниках», де замерзають вода і руки, де пара з людських ротів стає льодом на льоту, але люди мусять вижити, бо ще треба пройти крізь муки таборів й заслання. І я чую два жіночі голоси. Перший — Ніночки, доньки сусідів Боярчуків на поселенні, яка вперше в житті попробувала прислане з України яблуко і, посмакувавши цим дивом, попросила:

— А можно, я єго нє всьо с’єм? Можно, я кусочек мамке отнєсу?

А другий голос — великої поетеси Анни Ахматової, яка насправді мала українське прізвище Горенко, один чоловік якої був розстріляний більшовиками ще 1921 року, другий не вернувся з того ж ГУЛагу, а син, згодом всесвітньо відомий учений Лев Гумільов, відмучився у таборах загалом півтора десятки років. Вона каже:

— Причому тут якісь огріхи, причому тут — наскільки це художньо… Треба, щоб про це прочитали всі… Всі, розумієте?..

З висоти прожитих літ розумієш, як добре, коли на твоєму життєвому і творчому шляху зустрічаються не тільки ті, які підставляють ногу, аби швидше впав, а й ті, хто підставляє плече і простягає руку, допомагає зрозуміти, що воно таке — справжнє слово, допомагає відчути, що твоя творчість таки потрібна У мене в молодості це були шістдесятник Віктор Горнич, глибокий інтелектуал, єдина книжка оповідань якого вийшла вже по його передчасній смерті, і поет-фронтовик Михайло Пронько, голова обласного літоб’єднання «Гранослов». Але найпершим був Василь Гей.

Майже п’ять десятиліть минуло з того зимового дня, коли я, ще школяр, із зошитом, у якому були вірші, прозові етюди, новели, несміливо зайшов до редакції Любомльської районної газети. А запросив туди заввідділом газети, голова районного літоб’єднання «Хвилі Світязя» Василь Гей, який, отримавши поштою кілька моїх творінь, зателефонував до школи: «У вас є такий-то учень? Хай приїде в редакцію і привезе більше своїх творів». Уже в цьому жесті — зараз важко таке й уявити — проглядався Василь.

Потім було засідання літоб’єднання в тій же редакції, де обговорювали мою добірку, і перша публікація прозового етюду. Потім почали з’являтися вірші, замітки і навіть школярський репортаж. Їх редагував Гей. А після школи я залишився в славному містечку Любомль, де трудився в установі, далекій від творчості, і саме туди зайшов, ну, звісно, Василь Гей і сказав, що в редакції з’явилася вакансія і я можу прийти працювати. Я трохи злякався й обіцяв подумати, бо ж не мав ще журналістської освіти, а у відповідь почув: «Що тут думати? Не дурій, хлопче. То твоє». Яка то була радість — мені, зеленому, працювати за столом навпроти самого Василя Гея. Далі в мене була армія, з якої я присилав йому вірші й новели, а він — газету з першою моєю добіркою. Потім були публікації в обласній молодіжці, де Василь почав керувати літстудією при редакції.