Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Одвічна глибина стосунків, пристрасть, що стає поезією, уста, які тільки що кляли і ліричного героя, і весь його рід, а тепер простягли «свій келих, сповнений солодкої знемоги», разом із суто неокласичним, скупим, але виразним описом краси жіночого тіла виростає маленькою поемою про людину й природність людського, про торжество первісного й одвічного, яке, власне, і є життям. Життям, непідвладним ніяким догмам, яке завжди пульсуватиме й вируватиме. Так міг написати тільки великий поет.

А підмога на останню українську заставу, яку обороняли Рильський, Сосюра, Малишко, таки прийшла — шістдесятники, за ними дисиденти пізнішого часу, рухівці… І аж до обох Майданів, на яких стояли вже мільйони. У них жило збережене й розбуджене великими українцями.

От тільки б не забути того, що заповідав Максим Рильський навіть у ті похмурі часи, цинічно-підлу добу: «Мов парость виноградної лози, плекайте мову». Бо все-таки «Єдина країна» — це аж ніяк не «Единая страна».

Присудження Нобелівської премії білоруській письменниці Світлані Алексієвич викликало в українців двозначні відгуки. З одного боку, ніби й раділи — бо ж народилася в Україні, та ще й Західній, та ще й у Прикарпатті, де служив батько, до того ж мама — українка. Тож майже своя. З іншого — довелося почути: новоспечена лауреатка зі східноєвропейської країни, отож, сусідці Білорусі — Україні своєї Нобелівки чекати ще років десять, не менше. І все ж був український письменник, котрий, аби дожив до присудження цієї суперпремії Алексієвич, особливо їй порадів би. Звали його Петро Боярчук.

Ми працювали в одній редакції газети «Волинь», я в Луцьку, а Петро в місті Горохів, власним кореспондентом по Горохівському і Локачинському районах. Дружили, бо мали спільні чи схожі погляди на багато що, дихали українським духом, обидва писали прозу. Правда, досить різну. Життєві факти чи образи й долі конкретних людей мені хіба що здатні дати поштовх для письменницької фантазії, створення своїх образів і сюжетів. Петро ж, видавши першу книжку «Стохід», яка містила суто художні повісті, надалі присвятив своє творче життя прозі документальній, тому, що тепер називають іноземними словами «нон-фікшн», себто достовірно, без вигадки. Він доводив, що така проза, така література стає все популярнішою і в Європі, і в Америці, що за нею майбутнє. Я був переконаний у протилежному, що все ж саме художня література була і буде головною. Ми часом сперечалися, кожен відстоював свою точку зору, свою слушність. Якось я навів такий аргумент: от і головна світова премія — Нобелівська — дається переважно за художні твори, романи, поезію, п’єси, а за документальні книжки присуджували хіба двічі в цілім двадцятому столітті — Теодору Моммзену за його фундаментальну працю «Історія Риму» й Уїнстону Черчіллю за мемуари про Другу світову війну.

— От бач, але таки присуджували, — сказав Петро. — Побачиш: через рік-два знову присудять за документалку, пом’янеш ще моє слово.

І точно, присудили. Та ще й Світлані Алексієвич, документалістці із сусідньої Білорусі. На жаль, не минуло й року після передчасної Петрової смерті, яка сталася всього лиш на шістдесят сьомому році життя. Петра перед тим підстерегла підступна хвороба нирок. Довелося жити на гемодіалізі. Він був мужньою людиною, тож сам приїжджав машиною з Горохова до Луцька тричі на тиждень на марудну процедуру, продовжував працювати і в редакції, і над літературними творами, провів кілька презентацій нової книжки. Мабуть, справді, як сказав йому лікар, з такою хворобою можна прожити ще і десять, а то й п’ятнадцять років. Але додався гепатит, врятувати від якого не змогли.

Та лишився цілий материк створеного ним, для якого оте іноземне слово «нон-фікшн» замілке. Бо й повісті, і окремі розповіді про долі волинських репресованих, посаджених у сталінські табори чи вивезених до Сибіру і Казахстану, пронизані таким болем, такою щемливою достовірністю, суворою правдою і водночас так подані, що виростають у розповідь про невмирущу, хоч і драматичну, і трагічну, народну долю, цілу потужну сагу — невигадану, недавню — і від того ще суворішу й трагічнішу у своїй правдивості й достовірності. Колись Анна Ахматова-Горенко сказала, що «Один день Івана Денисовича» Олександра Солженіцина повинні прочитати геть усі. А на слова молодого письменника, що там є художні огріхи, сказала:

— При чому тут це… При чому якісь огріхи… Цей твір повинні прочитати всі двісті мільйонів…