Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Під час одного з виїздів на полювання, діставшись якогось села, далі у заплави їх четверо попливли човном. Назад верталися річкою ним же. Рильський хвалився новенькою закордонною рушницею, яка коштувала аж три тисячі рублів на нові гроші. Демонстрував це іноземне диво, та раптом рушниця вислизнула з рук і шубовснула у воду. Що було робити? Шкода дорогої рушниці, але вода каламутна, невідомо яка глибина, до того ж досить прохолодно. І тут побачили на березі двох хлопчаків. Хтось із мисливців сказав, що вони ж, певно, місцеві, добре знають річку.

Коли пристали до берега, один з хлопчаків згодився за десятку пошукати рушницю. Роздягнувся, пірнув раз, вдруге, а тоді випірнув і заявив, що надто глибоко, дно непевне. Хіба якби дали більше грошей, міг би спробувати. Рильський, не вагаючись, виділив ще 25 рублів.

Хлопець пірнув кілька разів, а далі гукнув, що тут на дні глибокі ями, мабуть, рушниця в таку яму й потрапила. Пірнати туди вельми ризиковано, хіба за більші гроші мона спробувати.

— Даю п’ятдесят рублів, — сказав Максим Тадейович.

Хлопець почухав потилицю й повідомив, що там, у ямах, можна й голову зломити, не те що руку. Хіба вже за сто рублів якось попробує… Сто рублів на початку шістдесятих років були великі гроші, інженери і вчителі мали таку місячну зарплату, але ж іноземна рушниця коштувала теж ого-го. І Рильський пообіцяв заплатити.

Хлопчак довго був під водою, тоді випірнув, відсапався і пірнув знову. Через кілька хвилин він з’явився з рушницею в руках. Радий Рильський віддав гроші, ще й зайву десятку накинув. Хлопці пішли до села, яке виднілося неподалік, мисливці вирішили «обмити» епопею, що завершилася щасливо. І тут до протилежного берега підійшла череда і стала переправлятися через ріку. Корови брели у воді… по черево, а в деяких місцях — по вим’я. Мисливці заматюкалися, а потім зареготали. Найбільше сміявся сам Рильський. Аж за боки брався.

— Ні, ну ви бачили такого халамидника, такого ґендляра, — сказав швидше захоплено, ніж обурено. — Отак надурити діда Максима! Ну й хлопака! На ходу підметки рве. Ніщо такого не вб’є.

Хтось запропонував піти в село, розшукати там хитрющого ошуканця, змусити, аби віддав видурені гроші. Та Максим Тадейович не погодився. Сказав, що за такі гроші й велосипеда можна купити, а мо’, й гарного костюма. А гроші він заробив, хоч і хитрістю. Щоб отак відразу зметикувати!

Очі у Рильського захоплено, навіть якось захоплено-замріяно блищали, згадував Йосипенко.

Від професора Йосипенка вперше довелося почути сказане притишеним голосом:

— А знаєте, хлопці, Рильський же також сидів…

Певно, не в одного мене, судячи з позирків, першою майнула думка: «Як, і Рильський?» Я, котрий виріс на поліському хуторі, звісно, не читав некролога Маланюка, і здавалося неймовірним, що орденоносець, поет-академік, лауреат Сталінської і Ленінської премій, так пригрітий владою й винагороджений, теж був, виявляється, репресований. Ба, як дізнався згодом, одним із перших українських письменників його заарештували ще 1931 року. Правда, ув’язнення було лише річним чи й трохи менше. А через рік вийшла збірка, що стала поетовим «Рубіконом», не схожою на всі попередні, справді знаковою в його долі, бо, власне, так і називалася — «Знак терезів».

Про те, як з ним поводилися, про що питали і що в’язень Рильський відповідав, уже написано. Як і про слова, сказані наостанок: «Вы, конечно, наделали ошибок, может быть, и враг, но ведь можете и послужить Советской власти». І Рильський послужив — віршами, статтями, виступами. Але послужив досить своєрідно. Не випадково його вірші про Леніна, Сталіна (а один був навіть присвячений «сталінському канцлеру» Молотову), партію і Країну Рад той же непримиренний до совєтської ідеології Маланюк прирівнював до ритуального пиття кумису в ханському наметі ХІІІ століття, що змушені були робити колись князі-заручники.

Тоді, у князівську добу, було дві долі, два протилежні вибори — Михайла Чернігівського і Данила Галицького. Перший категорично відмовився проходити обкурення спеціальним димом, кланятись ідолам і чужим знакам, пити той же кумис, за що був негайно страчений. Данило ж пройшов усі церемонії, які робили «своїм», а повернувшись додому, взявся відбудовувати зруйновані татарами міста і села, зводити Львів і Холм. Чий вибір був правильнішим для народу і роду, України, вирішувати кожному з нас, а втім, вже розсудила історія. Тож одні вірші (від слова «ода») Рильського для нащадків справді лише літературні курйози. Не курйози — то блискуча філософська, античного відгомону поезія, статті на захист української мови і ті ж «Вечірні бесіди», що заглядали в самісіньку душу. Що будили в українців українське.