Владимир Лис - Місяць, обмитий дощем

Вмів розповідати ніби й скупо, по-науковому і в той же час образно, зворушливо і якось так, що долею тих же хат переймалися інші. Одна з його праць називається символічно: «Метафора спільного дому». А одна з останніх — «Незабутнє». Вона про рідне село письменниці, людини великої душі Іванни Блажкевич, котра все життя збирала народний одяг, вишивки, рушники, предмети побуту, переконувала, що проста сільська хата — то велика скарбниця нашої пам’яті.

Востаннє я зустрічався з Архипом наприкінці жовтня 2007 року на краєзнавчій конференції у давньому місті Любомлі, на нашій Волині, теж близькій нам обом. І у виступі на конференції, і дорогою до села, куди ми його підвезли редакційною машиною, Архип говорив про свою мрію — створити в Любомлі музей Волинського Полісся, захоплено казав, яким багатим його уявляє. На жаль, музею досі не створено, а він міг би стати таким же знаменитим, як знані далеко за межами краю Світязь, Колодяжне, Зимне, Берестечко.

Через неповних три місяці його не стало. Справді рано, всього лиш на шістдесят сьомому році життя. На жаль, я дізнався про цю болючу втрату лише 25 січня, на третій день після того, як він відлинув у вічність. Здається, не помилюся, коли скажу, що всі українські хати, давні, як пам’ять, сумували за ним.

І ще, на жаль, передчасно, не доживши до сімдесяти, а то й шістдесяти відійшли у засвіти ще кілька моїх односельчан, які лишили добрий слід в історії не лише села, а й цілого краю. Це насамперед відомий історик, кандидат історичних наук, професор Волинського (тепер Східноєвропейського) університету імені Лесі Українки Іван Кічий, знані педагоги Олександра Хацьор, подружжя Микола і Надія Хомичі (Надя — моя троюрідна сестра, до речі, Коля і Надя дружили з першого класу, разом закінчили школу й педінститут і потім вчителювали), мій колишній однокласник, лісівник Василь Грицюк, мій ровесник і родич Володимир Сич…

А про Архипа Данилюка одна моя односельчанка, довідавшись, що його поховано на Личаківському кладовищі, сказала: «Ти диви, здавався таким скромним, непомітним, а поховали там, де Франка і ще великих людей. Видно, тоже був неабияким чоловіком».

Що правда — то правда.

Галина Гордасевич народилася 31 березня 1935 року у давньому волинському місті Кременець, а 13 березня 2001 року була там же, за її заповітом, похована (померла 11 березня у Львові) на старовинному Монастирському цвинтарі. Сумно-символічно, що саме 13 березня 1952 року Галина Гордасевич була вперше заарештована (як потім довідається, за вміло розробленою провокацією, бо емгебісти вели дівчину, ученицю Острозького педучилища, вже два роки), тоді ж відпущена (гра спецслужб), щоб 20 травня того ж року бути заарештованою вдруге і тепер уже засудженою до 10 років таборів. Як згадувала пані Галина, за день до арешту, 18 травня, несподівано випав рясний сніг і густо вкрив зелені дерева. Такий морозно-весняний символ…

Її доля була міцно пов’язана з історичною Волинню. Донька священика незабаром опиняється разом із батьками в Дубровиці на Рівненщині, а згодом у селі Городець Володимирецького району, де отець Леонід Гордасевич отримує парафію. Школу закінчувала у селі Кричильськ Степанського (нині Сарненського) району. А далі було навчання в Острозькому і Костопільському педучилищах. На той час батько вже був репресований лише за те, що категорично відмовився повідомляти емгебістам, що казали парафіяни на сповіді. Галині вдалося приховати під час вступу до педучилища, що вона донька репресованого. Згодом вона дізнається, що поетесою Оленою Волинянкою, яка в тридцяті роки друкувала патріотичні вірші у львівських і діаспорних часописах, газеті «Волинь», була її мати Олена Хомчук, яка вибрала собі такий виразний псевдонім.

Заарештована, як було сказано у вироку, «за написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Після тюрми у Рівному тендітній дівчині довелося пройти крізь зони в Чернігові, Одесі, Самарі (Куйбишеві). На волю вийшла достроково, у грудні 1954 року, згідно з указом, за яким неповнолітніх на час арешту звільнили від відбуття двох третин строку. Пізніше Галина Леонідівна опише свої поневіряння в автобіографічному романі «Соло для дівочого голосу» з виразними назвами частин твору: «Воля», «Тюрма», «Лагер» (саме так, російською, і буде називати місце каторги). Але, на відміну від багатьох своїх колег-політв’язнів, авторка зосереджується не на фізичних стражданнях, не на смакуванні знущань, а на своїх особистих відчуттях, а головне — показі того, як і в неволі в людях залишається людське, яке не може вбити тоталітарна система, навіть у слідчого, наглядачів і начальника того «лагера».