Мирослав Дочинец - Світован

— В яких комах варто вчитися?

— Передусім, у бджіл. Бджола незмірно давніше живе на землі, ніж людина. Воістину, ся комаха — як Божа іскра. Отже, вчитися нам треба у бджіл і мурах. Але не в павуків, бо людей-павуків і так достатньо (сміявся). В кожному поруху комашиному я читаю знаки великого, мудрого і вмотивованого порядку. І вони, браття малі, чекають від нас того ж… Чи знаєш ти, приміром, що змію можна зачарувати танцем? Повільним і плавним танцем. Бувало, не раз я так рятувався, доки не навчився віднаджувати їх голосом. Кажеш природа… Якщо ти запитуєш щось її, то навіть огень тобі прошепче. Якщо ти проникливий, тоді й іскри тобі напишуть на нічному небові відповідь. Придивляйся і прислухайся, доки не почуєш і не побачиш. І в мить небезпеки якісь хвилі чи невидимі промені принесуть тобі раду — як чинити. І дух зримості сповнить тебе навіть у темряві. Се відкрила мені природа. Риби не бояться втонути. Чому ж ми маємо боятися плисти рікою життя?! А ще дикий світ відкрив мені смак до тиші, мовчазности, самотности. Світ не таїть небезпек, якщо ти не заграєш із ними, якщо зло ти засудив і вигнав із свого пробутку, а добро прийняв цілим серцем.

— Які люди були вашими вчителями?

— Різні. Перевагом — прості. Вони меткіші й точніші у своїх діях, мудріші в рішеннях, ніж розумаки. Я повсюдно любив придивлятися за роботою майстрів. Вчився в них не стільки вправности, як методичности і чистоти рухів. Майстерність у тому, щоб не робити зайвого і пустого.

— А книги?

— Книги — друга моя материзна.

— Гарно звучить, треба запам'ятати. А де ви народилися?

— Там, де вперше глянув на себе осмислено. То було в глухому лісі. Народження — се не час і не місце у світі, а прихід, віднайдення себе в ньому.

— Місце має значення для людини?

— Так. Ми люди місця. Самочуття залежить від того місця, де ти живеш. Бо ти частка сього простору, сієї землі і неба над головою. Зріднення з місцем дає тобі снагу. Не можна сим легковажити. Де б ти не був, вживайся з тою стороною, ставай її живою крихтою.

— Як вгадати, котре місце «твоє»?

— Там, де добра для тебе вода. І де приходять гарні сни. Там твоє місце, бо там твоє серце.

— Ваше серце тут — у Карпатах?

— Я перейшов світ і збагнув, що в кождій частині простору і в кожному відтинку часу є своя краса, свій чар. Але тут, видати, сього для мене найбільше. Тут така краса, що її можна набратися на все життя. Се місце сили. Я вернувся сюди.

— Ви пройшли багато доріг?

— Дорога — як золота жила життя. Доріг много, та вибираєш одну. Многі не ведуть нікуди. Веде одна. І Хтось веде, якщо ти весь час у дорозі. І коли ти вибрав дорогу, то не думай про неї. Нехай вона думає про тебе. Тоді дорога стає путтю.

— Що є путь?

— Се — вибір. Кождий вибирає свій путь — себто закон, за яким живе і вмирає.

— Куди веде путь?

— Путь веде до двох найважніших речей — примирення і служіння.

— В чому примирення?

— В усьому. Живи в мирі зі світом зримим і нутряним. Приймай усе, як належне, як твоє. Тоді не буде роботи осоружної, біди непоправної, долі лихої. Приймай відкрито і вдячно, як дароване лише тобі, приготовлене лише для тебе. І помітиш, що в усьому можна знайти сенс, користь і радість потреби. Се називається примиренням.

— А служіння?

— У сьому холодному, байдужому і розхристаному світі повинні знаходитись такі, що простягнуть руку помочи. То чому б такими не бути нам?! Кождий може вірно служити на своєму місці, в міру сил і хисту. Вище служіння — підтримувати в людині божественну сутність, не жертвуючи людською.

— Як до цього прийти?

— Шукай надих. Служи йому. Заслужи його. Чин служіння треба заслужити.

— В чому сенс вашого життя?

— Жити і діяти в згоді з духом. У суворій чистоті душі. В душевному спокої. Се забезпечує сонцестояння мого життя.

— З чого це почалося?

— Зі смерти. Щоб сягнути повноти життя, треба щось у собі вмертвити. Я умертвив страх. То було на Красному полі, коли ми, неозброєні й розгублені дітваки, боронили Карпатську Україну. Біля мене під насипом лежав товариш, і його вбило кулею. В мене скінчилися набої, і я теж простягнувся на землі поруч з убитим хлопцем. Ще хвилину тому ми були однакові, мали ті ж прагнення. Тепер його серце було холодним і спокійним, а моє — гарячим та повним страху і розпачу. Я раптом зрозумів, що мені гірше, ніж йому. І я прошептав-попросив, аби він поділився зо мною тим холодним спокоєм. Але щоб не я вмер, а померло в мені те, що заважає гідно прожити відпущені хвилини, години чи дні… І я молився: «Нехай буде воля Твоя!» Бо більшої, довшої молитви в такі хвилини немає. І я жив. Я підвівся з ложа смерти і став з новим смаком проживати те, що відпущено мені. Смертю смерть подолавши…