Мирослав Дочинец - Світован

Пригадую, з яким рідкісним для нього піднесенням, з яким надихом говорив він тоді про ці речі.

— Життя — се шлях, яким ти йдеш. Життя — се місце, на якому стоїш. Життя — все, що тебе оточує і в чому ти живеш. Отже, від того, що є під тобою і як ти стоїш, залежить твоє життя. Себто все залежить від основи. А основа — се Бог.

Верталися ми назад прозорими осиковими перелісками, і моя долоня довго ще відчувала теплу шерехатість монашого каменя. Я попросив свого супутника розповісти більше про Іларія.

— Що казати? Він мало повідав про себе. Більше молився. Пам'ятається, я хотів принести йому якогось гостинця і запитав, що він любить. «Я люблю дощ», — одказав отець Іларій.

Потім, уже вдома, ми мовчки сиділи в ранньому присмерку і благість вечора огортала наші плечі лагідним теплом бабиного літа. Здавалося, що десь поряд стоїть на чатах дух-охоронець — і ніщо в цьому світі не таїть небезпек.

Заосеніло. Враз примерхло стоязиччя птиць. Світ притих, принишк. Біблійно величні небеса ніби достигли разом із земним зелом, завмерли в ясному синьому спокої. «Достигле небочко», — казав мій приденний подільник. І наче сам дозрів до нових одкровень. Глітна пора аптечних заготівель завершувалась. До полудня ми поверталися, поралися коло дому, а просвітлені, сумирні вечори збавляли за бесідами під горіхом. Стовбур дерева роздвоювався при самому корені, тож кожен мав своє опертя для спини.

Я вже тоді не крився з записами. Наші розмови поступово набули вигляду інтерв'ю, мій візаві поблажливо махнув на це рукою.

— Чи згадуєте дитинство?

— Зчаста. Щодалі, то частіше згадую. Життя — як лук. Кінець його змикається з початком. І ми вертаємо туди, звідки прийшли. Повертаймо собі дитинство з його свободою і щирістю. Бо щирість і відвертість — ознака цілісности.

— Що найбільше пам'ятається вам із дитинства?

— Мамчині руки, що пахнуть хлібом… Цвіркун у запічку… Високі сосни, крізь які сіється на тебе сонячний дощ… Тверда, як камінь, течія ріки… Риба, що ластиться до ніг… Кінь, що лагідно дихає мені в тім'я… Гаряча пилюга на дорозі, що обпікає п'яти… Острий дух дьогтю, яким дідо змащує мої забиті коліна… Церковні дзвони, що аж піднімають душу з постолів… Рипіння возів і гук маржини на світанні… Гаряче яйце з-під куриці, що любила нестися в жаливі… Вода з-під ясена, студена, що аж ломить у голосниці… Тепле, як мамчині руки, молоко…

— В чому щастя? І як його досягти?

— Не знаю, бо не розумію сього слова — щастя. Зате знаю одну маленьку притчу. Бог зліпив чоловіка з глини, і зостався в нього невеликий кусник. «Що зліпити ще для тебе?» — спитав Бог. «Зліпи мені щастя», — попросив чоловік. Нічого не одказав Бог, лише поклав йому на долоню той шматочок глини… Сей світ — глина і огень. Тіло — глина, душа — огень. Глина може бути добре замішена, та лишається сирцем, доки огень її не випалить і не загартує. Тогди вона стає теплою, дзвінкою і тривкою. І ніщо їй не пострах, бо злютовані вони в'єдно, в силі й законі. Глина і огень. Земне й небесне. Дерево дає нам солодкий плід. Але з того ж дерева і хрест. І він є плодом для душі… Кажеш, щастя… Ми сидимо під сим деревом при мирній бесіді. Чуємо одне одного і слухаємо дзумкотіння притомленої бджоли. Се мить щастя… Позавтра заповідається на кволий дощик. Ми будемо сидіти при своїх книгах і дослухатися до його вкрадливого шемрання за шибою. І в наш притулок увійде тихе щастя… А потому будуть инші його завітання.

— Який період життя найкращий?

— Той, яким живеш. А день — днешній. І година побіжна. Не сумуй за вчорашнім, не чекай щастя від будучного. Нинішній день скоро стане вчорашнім, а завтрашній скоро стане вічністю. Так промине молодість, так мине все.

— Я не уявляю вас без зморщок…

— Мої зморщки (сміявся) — частки моєї шкіри, мене самого. Як і рука, серце, око. То, мабуть, письмо нашого прожиття, відбите на лиці. Кожда зморшка має ім'я і щось означає. Для того, хто здібний се читати. Я прочитую лиця одним позирком.

— Що написано на вашому обличчі?

— Може… дозрілість думки і прочуття. Достиглість серця. Я живу довго, я пережив час, який створив мене і мій світ.

— Чи старіє душа?

— Усе старіє, навіть камінь. Але душа старіє лише та, яка піддалася.

— Піддалася чому?

— Вмирущости. Душа старіє, та не вмирає. Вона вічна, як і Той, що її дарував нам.

— А життя тлінне й дочасне?

— Немає такого життя, яке хоча б на мить не мало безсмертя. Подовженість життя — у наших рукотворних і нерукотворних ділах. Що встигла людина — те смерть забрати не може.