Мирослав Дочинец - Світован

— Ви відчуваєте старіння?

— Живучи — так. Але в снах відмолоджуюся.

— Сон важливий для людини?

— Дуже важний. Може, важніший навіть за денне чування. Але день слід прожити так, аби заслужити добрий сон. Ми ж із тобою його «заробляємо» роботами, а в дозвільний час — плавбою і прогульками. Особливий сон — «молодильний». Дві молодости є в окремих людей: та, що позаду, і та, що попереду. Якщо навчишся не піддаватися старінню.

— А все-таки: є рецепт молодості?

— Є (сміявся). Радій кождій дрібниці. І роби те, що тобі любо. Немає милішого за «сродне діло», яке любиш і знаєш, і немає гіршого, ніж коли робиш щось силувано.

— Що найбільше дошкуляє людині?

— Страх.

— Страх чого?

— Боязнь самої боязні. Власне, се і є природа страху. Грізна не сама жорстокість життя, грізна її таємнича недомовленість. Люди повсякчас бояться захворіти, вмерти, щось утратити, бояться, що їх виженуть із насидженого, гідного місця. А якраз сю гідність і зжирає страх. Того, хто весь час під Небом, нікуди з-під Неба не прогнати. Бо Небо — скрізь. Вічна твердь духу. Без сього людське життя крихке, хитке, суєтне і недовговічне.

— І що робити?

— Жити. Страх від душевної самотности. Але ж се наша природа, божественна природа. Самість, осібність, неповторність особини, що носить у собі цілий Божий світ. Хтось гадає, що се наша юдоль — приходити у світ і відходити самотніми. Та якраз повнота самоти й породжує знання, що нічого не слід боятися. Звісно, коли тобі важко, ти можеш здатися. Та хіба від сього тобі стане легше? Плакати завжди легше, але треба вчитися сміятися. Лише не дуже голосно (сміявся при цьому й сам). Сумувати — для сього не треба великого таланту. Талант — уміти бути радісним. Прагнути радости, жадати, шукати у всьому. І вона прийде, подібно до метелика, і тихо торкнеться твого плеча, коли ти й не чекатимеш…

— Йоги кажуть: спи і чекай…

— А я кажу: роби вчасно те, що маєш робити, і те, що має статися, — станеться.

— Що станеться?

— Ти станеш потрібним — людям, світові, Богу, собі. Добре діло ступає сміло. Може, се і є щастя? Коли хтось молиться за те, що ти є. Людина має діяти, дертися вгору, а не чекати, коли гора прийде до неї. Людина — се вічна дорога, а не курява над дорогою. Людина — огень, а не дим, що розвіюється вітром.

— Що людина не має робити?

— Багато чого. Не гоже допускатися таких учинків, про які не зможеш розказати дітям.

Нехай душа твоя ходить у «чистій сорочці».

— А яким треба бути?

— Таким, як усі (сміявся). Мені колись казали: ти не такий, як усі. Се було нелегко для мене. Та прийшов час — і я перестав боятися бути не таким, як инші. А згодом і сам піднявся над собою і став таким, як усі. І відтоді багато хто мені каже: «Ми хочемо бути такими, як ти…» Ну, що тут раяти? Вір собі — і тобі повірить світ. Говори те, що думаєш, і роби те, що думаєш. Але думай ясно, чисто, животворно. Нехай душа твоя ходить у «чистій сорочці», як каже народ. Ще повніше, як видиться, написав один віршар: «Будь простий, як вітер, невичерпний, як море, і пам'яттю насичений, як земля». Се — як камінці, на які ступаєш у болоті життя.

— Камінці?

— Так. Я люблю каміння. Навіть те, яке кидають у мене. І воно для чогось придасться.

— Це ви про ворогів?

— Я їх не наживаю. В тому, що чоловік має ворогів, винен не конче він. Зчаста вони самі зачаюються з духу недосконалости й заздрости. Люди метушливі, нерозумні, жадібні, боязкі, неспокійні, готові на все, щоб сягнути зверхности, виглядати ліпшими, чи просто заради того, щоб за рахунок ближнього уникнути злиднів і страждань… Але в кождій людині є проблиск світла, потреба світла. Отже, з нікчемністю своєї природи людина може і повинна боротися.

— Силою волі?

— Воля впливає на долю, дисципліна помагає нашій природі. Але воля має бути доброю і гнучкою. Давай їй передих і свободу. Обдурюй труднації. Не роби нічого на крайню, межову силу. Все найважче, найскладніше скоряється нам тоді, коли не кидаємо на нього всі сили… Ми слабі, через те мусимо залучати собі сили світу, а надто — невидимі світлі сили Неба.

— Ви мали добрих учителів?

— Либонь, найліпший учитель ти сам собі. Є чотири головні штудії: вивчати себе, вивчати людей, вивчати природу і книги. При початку шукаєш сенс, тоді спираєшся на корінь, а далі вибираєш точку опори, від якої відштовхуєшся.

— Знаю, що природа — це те, чим «дихає і багатіє» ваша душа.

— Ніякі науки не відкрили мені стільки простої і мудрої правди, як трава своїм шепотом і птиці своїм співом. Се крилаті істоти, що, як ангели, поєднують землю і небо. Звірі вчать нас бути людьми. Вчать легкости життя, бо дикі звірі не носять тягарів, як людина. В поводженні тих же комах я часом бачу більше сенсу і краси, ніж у поведенції людей.