Осне Саєрстад: Кабульський книгар

Поміж усіма блукає якась древня висохла жінка. Видно, що вона загубилася, але їй ніхто не допомагає. Вимучена, вона сідає в кутку й засинає. Інша старша жінка плаче.

Карім скористався чеканням. На одному етапі, коли Шаріфа зникає, щоб розпитати про щось за столиком з довгою чергою, він підловлює Лейлу наодинці.

— Яка твоя відповідь? — запитує він.

— Ти знаєш, що я не можу відповісти тобі, — відповідає вона.

— Але, що ти хочеш?

— Ти знаєш, що я не можу мати бажань.

— Але я подобаюся тобі?

— Ти знаєш, що я не можу відповісти на це.

— Ти скажеш так, коли я посватаюсь?

— Ти знаєш, що даватиму відповідь не я.

— Ти ще зустрінешся зі мною?

— Я не можу.

— Чому ти не можеш бути привітнішою? Я тобі не подобаюся?

— Моя родина вирішить, чи подобаєшся ти мені, чи ні.

Лейлу дратує, що він сміє розпитувати її про такі речі. Однаково все вирішує Султан або її мама. Але звичайно, він подобається їй. Подобається, тому що він її рятівник. Але вона не має до нього ніяких почуттів. Як вона може відповісти на його питання?

Вони годинами чекають. Нарешті їх викликають. Міністр сидить за шторою. Він коротко вітається з ними. Бере документи, що подає Лейла, і, навіть не переглянувши, візує їх своїм підписом. Він підписує сім документів і їх виштовхують з кабінету.

Так функціонує афганське суспільство. Треба когось знати, щоб змогти просуватися в житті. Така система паралізує. Без потрібного підпису й дозволу нічого не відбувається. Лейла добралася аж до міністра. Хтось інший буде змушений обходитися менш значущим підписом. Утім, через те, що більшу частину дня міністр проводить за підписуванням документів людей, що купили свій доступ до нього, ці підписи з часом знецінюються.

Лейла думає, що здобувши підпис міністра, шлях до вчителювання тепер буде дитячою забавкою. Але їй треба підійти до купи інших кабінетів, столиків і стендів. Переважно говорить Шаріфа, а Лейла сидить і дивиться в землю. Чому має бути так важко зареєструватися вчителем в Афганістані, коли країна аж пищить за ними? «У багатьох місцях є приміщення й підручники, але нема кому вчити», — сказав міністр. Коли Лейла доходить до кабінету, де екзаменують учителів, її документи вже зім’яті через те, що побували в багатьох руках.

Це усний екзамен, який перевіряє її відповідність посаді вчителя. За столом в кімнаті сидять два чоловіки і дві жінки. Спочатку записують ім’я, вік і освіту, а далі ставлять запитання.

— Ви знаєте символ віри Ісламу?

— Немає Бога, окрім Аллаха й Магомет його пророк, — торохтить Лейла.

— Скільки разів на день має молитися мусульманин?

— П’ять.

— Часом не шість? — запитує жінка за столом. Та Лейла не дається, щоб її збили з пантелику.

— Для Вас може й шість, а для мене п’ять.

— А скільки разів на день Ви молитесь?

— П’ять разів на день, — бреше Лейла.

Далі йдуть математичні задачі, які вона розв’язує. Потім формула з фізики, про яку вона ніколи не чула.

— Ви не збираєтесь перевіряти мої знання з англійської мови?

Вони хитають головами.

— Ви можете говорити, як хочете, — саркастично сміються вони. Ніхто з них не знає англійської. Лейла відчуває, що вони тут для того, щоб ні вона, ні інші кандидати не отримали роботу. Екзамен закінчився. Вони довго переговорюються між собою, а потім знаходять, що не вистачає одного документа.

— Приходьте, коли матимете цей документ, — кажуть екзаменатори.

Провівши вісім годин у міністерстві, понурі, вони повертаються додому. Зіткненню з такими бюрократами не допомагає навіть міністерський підпис.

— Здаюся. Напевно, я й не дуже хочу бути вчителькою, — каже Лейла.

— Я допоможу тобі, — усміхається Карім.

— Раз я вже взявся, я доведу все до кінця, — обіцяє він.

Серце Лейли трохи пом’якшується.

Наступного дня Карім їде в Джалалабад на нараду з родиною. Він розказує їм про Лейлу, з якої вона сім’ї і що він хоче посвататись до неї. Вони дають згоду й тепер лише залишається відправити сестру. Усе затягується. Карім боїться, що його відхилять. А ще треба багато грошей на весілля, на меблі, на дім. Крім того, його стосунки з Мансуром почали охолоджуватися. Уже кілька днів Мансур ігнорує його й при зустрічі вітається коротким кивком голови. Одного дня Карім питає його, чи він щось не так учинив.

— Я маю тобі щось сказати про Лейлу, — відповідає Мансур.

— Що? — запитує Карім.

— Ні, краще я не говоритиму, — каже Мансур. — Вибач.

— Що таке? — застиг із відкритим ротом Карім. — Вона хвора? З нею щось не так?