Осне Саєрстад: Кабульський книгар

Але зараз доля розщедрилася для неї Карімом. Його увага дає їй потрібний підйом сил і причину сподівань на краще. Вона не хоче здаватися й продовжує шукати можливості, щоб піти в Міністерство освіти та зареєструватися вчителькою. Коли стає ясно, що жоден з чоловіків у сім’ї не готовий допомогти, Шаріфі стає її жаль. Вона обіцяє піти з нею в міністерство. Але час іде, а вони так нікуди й не пішли. Вони не записані на спеціально призначений час. Лейлин настрій падає, та раптом усе змінюється незвичайним чином.

Карімова сестра розповіла йому про проблему, яку має Лейла з реєстрацією вчителькою. Після кількох тижнів зусиль, і зокрема знає через знайомство з правою рукою міністра освіти, він влаштовує зустріч для Лейли з новим міністром освіти Расулом Аміном. Лейлина мати відпускає її, адже донька може дістати тепер роботу вчительки, якої вона так довго хотіла. На щастя, Султан закордоном, і навіть Юнус не саботує. Усе виходить на її користь. Усю ніч вона лежить, дякуючи Богу й молиться, щоб усе було добре: і зустріч із Карімом, і зустріч із міністром.

Карім має заїхати за нею о дев’ятій. Лейла приміряє й відкидає весь свій одяг. Вона пробує Сонин одяг, Шаріфин і свій. Коли чоловіки дому роз’їхалися, жінки зручно вмощуються на підлозі, а Лейла тим часом входить і виходить у новому комплекті.

— Затісний.

— Занадто барвистий.

— Занадто блискучий.

— Просвічує.

— Цей брудний.

Усе щось не так. Лейла має кілька предметів одягу, що належать або до старих, вицвілих, ворсистих светрів, або блузок, що блищать штучним золотом. Вона не має нічого нормального. Коли Лейла зрідка купує собі щось із одягу, то це переважно з нагоди весілля або заручин, та ще й старається купувати все найблискучіше. Вона зупиняється на Сониній білій блузці та великій чорній спідниці. Насправді це не має значення, тому що поверх цього вона накидає велику шаль, що оповиває її верхню частину тіла аж до стегон. Але обличчя вона залишає відкритим. Лейла відкинула паранджу. Вона пообіцяла собі, що коли повернеться король, то зніме її. Тоді Афганістан стане сучасною країною. Одного квітневого дня, коли колишній король Захір-Шах уперше після більш ніж тридцятирічної відсутності ступив на афганську землю, Лейла назавжди повісила паранджу й сказала собі, що ніколи більше не одягне цю смердючу річ. За нею зробили те саме Соня і Шаріфа. Шаріфі було легше, адже вона прожила більшу частину свого дорослого життя з незакритим обличчям. Гірше було з Сонею. Вона прожила під паранджею все своє життя й скоро повернулася до неї. Але Султан заборонив її одягати. «Я не хочу мати доісторичну жінку. Ти — дружина ліберального чоловіка, а не фундаменталіста».

У багатьох сенсах, Султан був лібералом. Коли він їздив до Ірану, то купував там для Соні європейський одяг. Він часто називав паранджу кліткою гноблення і йому подобалося, що в новому кабінеті міністрів є жінки. Глибоко у своїй душі він хотів, щоб Афганістан став сучасною країною і він тепло відгукувався на емансипацію жінок. Але у своїй сім’ї він залишався авторитарним патріархом. Коли доходило до родини, він мав перед очима єдину модель, модель його батька.

Коли нарешті приїхав Карім, Лейла стояла перед дзеркалом, загорнена в шаль, зі блиском в очах, якого не було раніше. Шаріфа вийшла попереду неї. Лейла хвилюється, її голова схилена. Шаріфа сіла спереду, Лейла — ззаду. Вона коротко вітається з ним. Усе йде добре. Вона ще трохи переживає але здебільшого хвилювання уляглося. Він виглядає зовсім невинним, добрим і досить веселим.

Карім говорить із Шаріфою про се й про те: її синів, роботу, погоду. Вона розпитує про його родину, роботу. Шаріфа також хотіла б отримати свою колишню роботу вчительки. На відміну від Лейли, з її документами все гаразд і їй треба тільки перереєструватися. Лейла везе з собою різнокольорову збірку документів: якісь із пакистанської школи, якісь із курсів англійської, які вона відвідувала. Вона не має педагогічної освіти й не закінчила середньої школи, але інших кандидатів немає. Якщо Лейла не піде вчителювати, школа не матиме вчительки англійської мови.

Уже після прибуття до міністерства їм доводиться чекати кілька годин, поки не підходить їхній час зустрічі з міністром. Навколо них чимало жінок. Вони сидять по кутках, під стінами, у паранджах і без них. Жінки займають черги перед різноманітними столиками. Їм дають різні форми, а вони віддають їх заповненими назад. Тутешні працівники штовхають їх, якщо вони рухаються не досить швидко. Вони кричать на людей за столиками так само, як і ті з-за столиків кричать на них. Установлюється щось на кшталт рівноправ’я: чоловіки гарчать на чоловіків, а жінки верещать на жінок. Якісь чоловіки, очевидно працевлаштовані міністерством, бігають туди-сюди з горами паперів. Виглядає, ніби вони бігають по колу. Усі репетують.