Осне Саєрстад: Кабульський книгар

Насуплені вони блукають вулицями Хоста. Ніхто не запрошує їх приєднатися до важливої місії або полювання в печерах на Аль-Каїду. Кожного дня вони заходять до непримиренних взаємних ворогів Мустафи і Камала Хана, щоб дізнатися, чи є щось нового.

— Почекайте, поки Камалу Хану стане краще, — чують вони з окупованої резиденції губернатора.

— Нічого нового, — вторить їм поліцейський відділок.

Падша Хан безслідно зник. За флуоресцентрими квітами сидить скам’янілий Мустафа. Жодних слідів американських сил спецпризначення. Нічого не діється. Нічого, крім клацання зброї щоночі й кружляння гелікоптера над головою. Вони в одній із найбеззаконніших частин світу, і вони нудяться. Урешті Боб вирішує повертатися до Кабула. Таймир мовчки радіє: геть із Хоста, назад до Мікрорайону. На річницю весілля він купить величезний торт.

Щасливий, він повертається до власного Осами: маленького, кругленького й короткозорого. До мами, яку він любить понад усе на світі.

Уже кілька днів Лейла отримує листи. Листи, від яких вона завмирає від страху, від яких її серце б’ється швидше, ніж звичайно, а голова забуває про все на світі. Після прочитання, вона рве їх на дрібненькі клаптики й викидає в піч.

Ці листи викликають у неї мрії. Про інше життя. Цей почерк вивищує її думки й надає життю трепетного збудження. І те, і друге є чимось новим для Лейли. Раптом виявилося, що в неї є свій внутрішній світ, про який вона не здогадувалася.

— Хочу літати! Хочу вирватися! — кричить вона одного дня, підмітаючи кімнату. — Геть! — вигукує вона й розмахує віником через усю кімнату.

— Що ти сказала? — питається Соня й зводить вгору погляд від підлоги, де сидить, утупивши погляд у простір і водячи пальцями по візерунку на підлозі.

— Нічого, — відповідає Лейла.

Вона більше не може. Цей дім — тюрма. «Чому все так важко?» — стогне вона. Переважно їй не подобається виходити з дому, але вона відчуває, що більше не може залишатися в домі. Вона йде на базар. Через п’ятнадцять хвилин повертається з мішком цибулі й на неї дивляться з підозрою.

— Ти виходила, щоб лише купити цибулі? Тобі справді така охота показати себе, що ти йдеш на базар, коли ми насправді нічого не потребуємо? — це Шаріфа зі своїм в’їдливим настроєм. — Наступного разу посилай когось із малих хлопців.

Ходити на закупи — це насправді робота чоловіків або старих жінок. Для молодих жінок непристойно зупинятися й торгуватися з продавцями або чоловіками на базарі. Усі крамниці і столики належать чоловікам, і за часів Талібану влада заборонила жінкам ходити на базар одним. Тепер Шаріфа у своєму чорному незадоволенні життям забороняє це також.

Лейла не відповідає. Можна подумати, що їй цікаво розмовляти з продавцем цибулі! Вона бере контейнер, щоб показати Шаріфі, що цибулі дійсно треба.

Вона в кухні, коли повертаються хлопці. Вона чує Аймалове цмокання за спиною й зіщулюється. Серце її починає стукотіти. Вона просила його не приносити більше листів. Але Аймал тицяє їй листа й твердий пакет. Вона ховає те й те під сукенкою, біжить до своєї скриньки й замикає їх. Поки всі їдять, вона вислизає в кімнату, де зберігаються дорогоцінні речі. Тремтячими руками відмикає шухляду й розгортає аркуш паперу.

«Дорога Л., тепер ти мусиш мені відповісти. Моє серце палає за тобою. Ти така гарна, чи хочеш ти забрати мій смуток, чи я вічно маю жити в темряві? Моє життя у твоїх руках. Будь ласка, подай мені знак. Я хочу зустрітися з тобою, дай відповідь. Я хочу розділити з тобою своє життя. З любов’ю — К.»

У пакеті наручний годинник із синім склом і срібного кольору пряжкою. Вона одягає його, але швидко знімає. Вона ніколи це не носитиме. Що скаже, якщо хтось спитається, звідки він у неї? Лейла шаріється. Що, як про це дізнаються брати або мама? Страх і ненависть — яка ганьба. І Султан, і Юнус осудять її. Отримуючи листи вона здійснює аморальний вчинок.

«Ти відчуваєш так само?» — запитує він. Лейла насправді нічого не відчуває. Вона в розпачі. На неї найшла нова дійсність. Уперше в житті хтось вимагає від неї відповіді. Він хоче знати, що вона відчуває, що думає. Але Лейла нічого не відчуває, адже не звикла щось відчувати. І вона переконує себе, що нічого не відчуває тому, що знає, що не повинна нічого відчувати. Почуття — це ганьба. Так вчили Лейлу.

Карім відчуває. Карім бачив Лейлу тільки один раз. Це було тоді, коли вона й Соня принесли хлопцям обід у готель. Він лише кинув на неї короткий погляд, але в ній було щось таке, що він одразу зрозумів, що вона йому підходить: сама кругла, бліде обличчя, гарна шкіра. І її очі.