Осне Саєрстад - Кабульський книгар

«Через два тижні всі вони помруть», — думає Мансур. У поле його зору потрапляє чоловік із пронизливими темними очима й глибокими, червоними шрамами. Довгі худі руки покриті плямами та ранами, що були розчухані до крові. Такі самі ноги, що виглядають з-під довгої сорочки. Але він має прекрасні тонкі рожеві губи. Губи, як пелюстки весняного абрикосового цвіту.

Мансур здригається й відвертається. Його погляд натрапляє на наступний об’єкт. Там сидять хворі жінки та діти. Вицвілі сині паранджі заколисують дітей. Мати задрімала, а її монголоподібне дитя пробує щось казати. Та це виглядає, як розмова зі статуєю під синім покривалом. Можливо мати ішла пішки кілька днів, боса, щоб вчасно добратися до мечеті й могили Алі. Може вона несла дитину на руках — щоб зцілити її. Жоден лікар не може допомогти, а може, Алі допоможе.

Інша дитина ритмічно б’є себе руками по голові. Одні жінки сидять в апатії, інші сплять. Є каліки, є сліпі. І більшість із них прийшли з дітьми. Вони сподіваються на чудо Алі.

Мансурові стає погано. Охоплений сильними відчуттями, він вирішує оновитися. Він стане гарною людиною та набожним мусульманином. Він поважатиме годину молитви, робитиме намаз, поститиметься, ходитиме до мечеті й не заглядатиметься на дівчат, поки не одружиться. Він відпустить бороду й поїде в Мекку.

Сокровенні моління закінчилися, а Мансур встиг дати свої обіцянки. Починається дощ. Світить сонце й іде дощ. Священна споруда та відполіровані плити сяють. Краплини дощу блищать. Дощ припускає сильніше. Мансур біжить, відшукує черевики і жебрака-власника молільної шапочки. Він кидає йому кілька купюр і перебігає через площу під прохолодним дощем.

— Я благословенний, — кричить він. — Я дістав прощення! Я очистився!

Розпарені тіла випаровують вологу. Руки рухаються швидким, ритмічним темпом. Сонячне проміння проникає через дві дірки в стелі й поливає мальовничим світлом сідниці, груди й стегна. Спочатку тіла в приміщенні через густу пару видно неясно, поки око не призвичаїться до магічного освітлення. Обличчя видають сконцентрованість. Це не задоволення, а важка робота.

У двох великих залах жінки шкребуть себе, одна одну та дітей. Одні по-рубенсівськи огрядні, інші — худі, як драбини з ребрами, що проступають крізь шкіру. Великими саморобними рукавицями з клоччя вони труть одна одній спини, плечі, ноги. Грубу шкіру на підошвах труть пемзою. Мами шкребуть своїх дочок на виданні й одночасно пильно вивчають їхні тіла. Не так довго треба чекати, поки молоді дівчата з грудьми, як у пташенят, стануть мамами з дітьми біля цицьки. Дівчата-підлітки мають широкі розтяжки від пологів, до яких їхні тіла ще не були готові. На животах майже всіх жінок шкіра потріскана через те, що вони народжували занадто рано й занадто часто.

Діти кричать і верещать зі страху або радощів. Ті, з кого змивають намилену піну, граються тазами. Інші верещать від болю й б’ються, немов риба в сітях. Нікому з них не прикривають ганчіркою очі від мила. Мами труть їх клоччяними рукавицями, поки брудні, темно-брунатні тіла не стають рожевими. Миття й купання — це битва, яку діти приречені програти в чіпких руках своїх матерів.

Лейла стирає з тіла бруд та стару шкіру. Чорні шматки здираються або в рукавицю з клоччя, або прямо на підлогу. Пройшло кілька тижнів з того часу, коли вона добре вимилася й уже багато місяців — коли вона ходила в лазню. Дома не так часто є вода, і Лейла не бачить потреби часто митися. Однаково відразу стаєш брудною.

Але сьогодні вона пішла в лазню за компанію з мамою та кузинами. Як незаміжні жінки, вона й кузини особливо сором’язливі, тому не зняли з себе трусів і бюстгальтерів. Клоччяна рукавиця не чіпає цих місць. Але руки, стегна, ноги, плечі та шия зазнають на собі доброї роботи. Краплини поту й води змішуються на їхніх обличчях, а вони труть, шкребуть, драють: чим ретельніше — тим чистіше.

Лейлина мама Бібі Гуль, якій уже майже сімдесят, сидить у басейні на рівні підлоги. Її довге сиве волосся, яке зазвичай сховане під світло-синьою шаллю, розсипалося їй по спині. Вона розплітає його лише в лазні. Воно таке довге, що вільно плаває в басейні навколо неї. Вона сидить упавши в транс, заплющивши очі й насолоджуючись жаром. Зрідка вона робить кілька лінивих зусиль, щоб митися. Замочує полотнину для лиця в посудину з водою, що Лейла виставила біля неї. Але вона швидко здається. Не може сягнути навколо свого живота, її рукам важко підніматися. Груди важко звисають на її великий живіт. Вона й далі сидить у трансі, абсолютно непорушно, як велика сіра статуя.