Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Він заносить їх у справжню крипту і підходить до мулл, що сидять під позолоченою стіною всередині склепу. Він розкладає подарунки перед одним із них, який читає з Корану і дмухає на подарунки. Коли молитви промовлені, Мансур складає подарунки назад у пакети й поспіхом виходить.

Біля позолоченої стіни можна загадати бажання. У дусі патріотичних промов, схиливши голову до стіни, Мансур молиться, щоб одного дня він міг гордитися тим, що є афганцем. Що одного дня він зможе пишатися собою і своєю країною, а Афганістан стане країною, яку поважатиме весь світ. Навіть Хамід Карзай не сказав би краще.

Насичений побаченим і почутим, Мансур забув про молитву очищення й прощення, заради якої він приїхав у Мазар. Він забув про маленьку дівчинку-жебрачку, її маленьке тіло, світло-карі очі, вигоріле волосся.

Він виходить зі склепу й підходить до прапора Алі. Тут також є мулли, що приймають пакети від Мансура. Але вони не мають часу викладати речі з торбин. Черга з людей, що хочуть поблагословити килимки, чотки, продукти й хустки, величезна. Мулли просто беруть пакунки з рук Мансура, швидко прикладають їх до флагштока, нерозбірливо промовляють молитву й віддають усе назад. Мансур кидає їм кілька купюр. Молільні килимки й кавалки цукру освячені ще раз.

Тепер він із нетерпінням чекає на той момент, коли роздасть їх бабці, Султанові, тіткам і дядькам. Мансур прогулюється й усміхається. Він сам — радість у чистому вигляді. Подалі від книгарні, подалі від батькових лещат. Разом із Акбаром і Саїдом вони ідуть по тротуару поряд із мечеттю.

— Це найкращий день у моєму житті! Найкращий день, — вигукує він. Акбар і Саїд дивляться на нього з подивом. Їм навіть незручно, та вони раді його щастю.

— Я люблю Мазарі-Шариф, я люблю Алі, я люблю свободу! Я люблю вас! — Він кричить і радісно стрибає по вулиці. Це перший раз, що він поїхав один, перший день у його житті, коли він не бачив жодного члена своєї родини.

Вони вирішують подивитися змагання з бузкаші. Північні території знамениті тим, що тут проходять, найважчі, найжорсткіші, найшвидші ігри. Уже здалека вони бачать, що змагання почалися. Над рівниною, де дві сотні вершників змагаються за тушу обезголовленого теляти, здіймається курява. Коні іржуть, б’ють копитами, задкують і стрибають, а вершники з нагайками в зубах тим часом пробують схопити тушу з землі. Володіння тушею змінюється так швидко, що виглядає ніби її кидають від одного вершника до іншого. Метою гри є пересунути теля з одного краю поля в інший та помістити його в коло намальоване на землі. Деякі ігри такі запеклі, що від тварини залишаються лише шматочки.

Незнайомому з грою може здатися, ніби коні просто ганяються одне за одними по полю, а вершники лише балансують в сідлі. На них довгі вишиті халати, високі до колін чоботи з високими каблуками та шапки-бузкаші, з баранячої шкіри, що виглядають, як обрамлені хутром невеликі казанки.

— Карзай! — Кричить Мансур, побачивши афганського лідера на полі, — і Достум!

Вождь племені й польовий командир борються один проти одного за оволодіння телям. Щоб завоювати репутацію сильного лідера, необхідно взяти участь у змаганнях бузкаші й не просто безцільно гарцювати по колу, а безпосередньо перебувати у вирі подій. Та все має свою ціну. Інколи сильні чоловіки платять, щоб виграти.

Карзай їздить по краю поля й не може втримати вбивчого темпу інших вершників. Вождь південного клану насправді ніколи добре й не знав брутальних правил бузкаші. Ця боротьба популярна на рівнинах. Виграє, чи принаймі гравці бузкаші дозволяють виграти, великому сину рівнин генералу Достуму. Це може колись добре пригодитися. Достум сидить у сідлі, як начальник, і приймає оплески.

Інколи змагаються двома командами, інколи кожен б’ється за себе. Бушказі — це найдикіша гра на світі, що була занесена в Афганістан монголами, які спустошили країну за часів Чингізхана. У ній також замішані гроші. Впливові чоловіки платять мільйони афгані за кожен раунд гри. Чим більше грошей, тим брутальніша гра. Ця гра має також політичне значення. Місцевий правитель або сам є добрим бійцем бузкаші або тримає стайню з добрими кіньми й вершниками. Перемога є синонімом поваги. Постійно, починаючи з п’ятдесятих років, афганський уряд намагався формалізувати правила гри. Учасники кивали головами, хоча знали, що все одно дотримуватись правил буде неможливо. Навіть після радянського вторгнення турніри не припинялися. Багато гравців не з’являлося, оскільки їм треба було пробиратися через театр військових дій, щоб потрапити на гру. Комуністи, що прагнули позбутися більшості усталених традицій Афганістану, чіпати бої бузкаші не посміли. Навпаки вони намагалися здобути прихильність у місцевих через улаштування турнірів. Один за одним комуністичні диктатори з’являлися на трибунах, так само, як вони заміщали одне одного після кривавих переворотів. І все ж саме комуністи найбільше зруйнували основу змагань бузкаші. Коли почалася колективізація, мало хто міг собі дозволити тримати стайню з добре натренованими кіньми. Коней для гри випустили на всі чотири сторони або використовували для сільськогосподарських робіт. Коли не стало власників землі, не стало також бійцівських коней і вершників.