Осне Саєрстад: Кабульський книгар

Потім настало 11 вересня. Коли бомби почали падати на Афганістан, Султан виїхав до Пакистану. Він наказав Юнусу, одному зі своїх молодших нежонатих братів, залишатися в Кабулі й наглядати за крамницями.

Після падіння Талібану через два місяці після терористичного нападу на США Султан одним з перших повернувся в Кабул. Нарешті він зможе викласти на полиці всі книжки, які захоче. Він продаватиме їх як диковинку іноземцям — ці книжки з історії, помальовані чорними лініями й закарлючками, познімає візитні картки, наклеєні поверх зображень живих істот, і знову зможе показати білі руки королеви Сорайї та обліплений прикрасами торс короля Аманулли.

Одного ранку, п’ючи гарячий чай і спостерігаючи за прокиданням Кабула з вікна у своєї крамниці, він снував плани втілення своєї мрії і згадав рядок зі свого улюбленого поета Фірдоусі: «Щоб успіху вершин сягнути, ти мусиш бути інколи вовком, а інколи — ягням смиренним». «Що ж, прийшов час бути вовком», — подумав Султан.

Шаріфа, відправлена на пенсію дружина, чекає в Пешаварі. Вона непокоїться, знаючи, що з дня на день має з’явитися Султан, але той ніколи не потурбується, щоб повідомити її про день свого від’їзду з Кабула. Тож Шаріфа щогодинно очікує його появи вдома. І так упродовж багатьох днів.

Кожну страву готує з розрахунку, що приїде її чоловік: жирну курку, шпинат, як він любить, домашній гострий соус чилі. На ліжку чистий, випрасуваний одяг, у шухляді відсортовані листи.

Час іде. Курка загорнена, шпинат завжди можна розігріти, а соус чилі відставлений до буфету. Вона замітає, пере фіранки, шукає пилюку, щоб повитирати, сідає, зітхає, пускає сльозу. Не те, щоб сумувала за ним. Шаріфа сумує за життям, що як дружина підприємливого книгаря колись мала, шанована й поважна, мати його синів і дочки; обраниця.

Інколи вона ненавидить його за те, що він зіпсував їй життя, забрав її дітей, осоромив перед світом.

Пройшло вісімнадцять років з того часу, як вони одружилися та два роки відтоді, як він узяв собі дружину номер два. Шаріфа живе, як розлучена, але без свободи, яку гарантує жінці розлучення. Султан усе ще її господар. Він вирішив, що вона має жити в Пакистані й наглядати за домом, де зберігаються його найцінніші книжки. Тут є комп’ютер, телефон. З цієї адреси він може розсилати пакунки своїм клієнтам, отримувати е-мейли — усе це неможливе в Кабулі, де ні пошта, ні телефон, ні ком’ютери не функціонують. Вона живе в Пакистані, бо так зручно її чоловікові.

Розлучення не є альтернативою. Якщо жінка подає на розлучення, вона втрачає практично всі свої права та привілеї. Діти залишаються з батьком і він навіть може заборонити їй бачитися з ними. Вона стає ганьбою родини, часто геть відстороненою, а вся власність переходить чоловікові. Шаріфі довелося б переїхати до одного зі своїх братів.

Під час громадянської війни на початку дев’яностих і кількох років за Талібану вся родина жила в Пешаварі в дільниці під назвою Гаятабад, де дев’ять з десяти мешканців були афганцями. Але поступово, по одному, усі вони перебралися назад до Кабула: брати, сестри, Султан, Соня, сини; спочатку шістнадцятирічний Мансур, потім дванадцятирічний Аймал і останнім Екбал, який має чотирнадцять років. Залишились тільки Шаріфа та її найменша донька Шабнам. Вони сподівалися, що Султан забере їх до Кабула, до сім’ї і друзів, але він тільки обіцяв, бо постійно щось перешкоджало. Напівзруйнований будинок у Пешаварі, що планувався стати тимчасовим захистом від кабульських куль і гранат, перетворився тепер на її в’язницю. Вона не може пересуватися без дозволу свого чоловіка.

Перший рік після другого Султанового одруження, Шаріфа жила з ним і його новою дружиною. В очах Шаріфи Соня була не тільки неграмотною, а й ще ледачою. Може, вона й не лінувалася, але чоловік не дозволяв їй і пальцем поворухнути. Шаріфа готувала їжу, мила й прала, прибирала ліжка. На початках Султан замикався з Сонею в спальні на цілий день, тільки вряди-годи вимагаючи чаю або води. Шаріфа чула шепоти й сміхи, що змішувалися зі звуками, які краяли їй серце.