Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

— Над усе вони потребували спокою і тиші, — мовив Рой. — Як, мабуть, і ми з вами. І мені шкода, що я потурбував вас. Але я не робив нічого такого, чого б не робив птах.

У її великому мозку щось клацнуло, коліна затремтіли, в животі похололо. Вона закохалась у цього чоловіка.

Нині ніхто про таке не згадує.

Марення Мері Хепберн урвав Джеймс Уейт такими словами:

— Я вас дуже кохаю! Прошу, вийдіть за мене заміж. Я такий самотній… Я гак боюсь…

— Бережіть сили, містере Флемінг, — мовила вона. Він пропонував їй одружитись раз по раз цілу ніч.

— Дайте мені руку, — попросив він.

— Щоразу, як я даю вам руку, ви її не відпускаєте.

— Обіцяю, що відпущу.

Вона простягла йому руку, і він кволо стиснув її. Він не марив ані майбутнім, ані минулим. Окрім серця, що ледве тріпотіло, в ньому мало що лишилось, так само, як і в Хісако Хірогуті, що втиснулась між розхитаним унітазом та раковиною для вмивання на нижній палубі. Окрім плода й матки, у неї теж лишилося не багато.

Хісако, подумала Мері, не має задля чого жити, крім її ненародженої дитини.

Люди й досі, як завжди, гикають, і досі сміються, коли хтось пукне. І досі вони намагаються втішити хворого лагідним тоном. Цей тон, супроводжуваний чи ні словами, передає хворому те, що він хоче почути, як і Уейт мільйон років тому.

Звертаючись до Уейта, Мері казала багато чого, але досить було самого її тону, щоб він почув: «Ми вас любимо. Ви не самотній. Все буде гаразд». І таке інше.

Певна річ, жоден із теперішніх утішників не має за плечима такого складного любовного життя, як у Мері Хепберн, і жоден страдник — такого складного любовного життя, як у Джеймса Уейта. В нинішніх людей, коли йдеться про любов, усе зводиться до одного і найпростішого: був у партнерів період нересту чи ні. За теперішніх часів чоловіки й жінки починають жваво й безпорадно цікавитись одне одним, гульками на плавцях і всім іншим тільки двічі на рік або — це тоді, коли бракує риби — лише раз на рік. Так багато залежить нині від риби.

Що ж до Мері Хепберн та Джеймса Уейта, то ці могли через любов з’їхати з глузду — за сприятливих обставин — майже будь-коли.

На тій верхній палубі, перед самим сходом сонця, Уейт справді кохав Мері, а Мері справді кохала його — чи, правильніше сказати, того, за кого він себе виставляв. Усю ніч Мері називала його «містер Флемінг», і він не просив, щоб вона зверталася до нього на ім’я. Чому? Бо не міг згадати, яке саме в нього фальшиве ім’я.

— Я вас зроблю дуже багатою, — мовив Уейт.

— Добре, добре, — погоджувалась Мері, — не хвилюйтесь.

— Складні проценти на капітал, — казав він.

— Бережіть сили, містере Флемінг, — відповідала вона.

— Прошу вас, вийдіть за мене! — благав він.

— Поговоримо про це, коли потрапимо на Бальтру, — казала вона.

Бальтру Мері назвала йому як мету життя. Вона воркувала й мурмотіла до нього всю ніч, розповідаючи, які чудові речі чекають їх на Бальтрі, неначе Бальтра була таким собі раєм, і святі з ангелами мали вітати їх на причалі, не кажучи вже про достаток їжі та ліків.

Уейт знав, що вмирає.

— Ви будете дуже заможною вдовою, — сказав він.

— Не говорімо про це зараз, — попросила вона.

Щодо багатства, яке Мері формально мала успадкувати, бо справді збиралась одружитися з Уейтом, а потім стати його вдовою, то навіть найспритнішому з великомозкових детективів цілого світу не вдалося б відшукати бодай найменшу його дещицю. Змінюючи міста й оточення, він щоразу вдавав із себе ощадливого громадянина, чиє багатство постійно зростає, хоч планета дедалі біднішала, під гарантіями урядів Сполучених Штатів чи Канади. Його заощадження на рахунку у Гвадалахарі (Мексіка), сума якого визначалася в песо, на той час уже зійшли нанівець.

Якби його капітал зростав так само стрімко, як тоді, то тепер Джеймс Уейт володів би цілим Всесвітом: галактиками, чорними дірками, кометами, астероїд-ними хмарами й метеорами, капітановими улюбленцями метеорами та міжзоряною матерією всілякого гатунку — себто просто всім сущим.

Атож, а якби людство й досі розмножувалось тодішніми темпами, то нині воно переважало б навіть маєтність Джеймса Уейта, тобто все суще.

Яка немислима гігантоманія панувала в судженнях людських істот лише вчора, лише мільйон років тому!

Уейт, до речі, мав дитину. Колись він не тільки спровадив того торговця-антиквара голубим тунелем у потойбічне життя, а й дав життя можливому спадкоємцеві. За дарвінівськими стандартами, бувши водночас убивцею і батьком, Уейт, можна сказати, загалом діяв слушно.