Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Кульмінацією того фільму, як і кульмінацією уроків Мері Хепберн в Іліумській середній школі, була зйомка танка-залицяння голубоногих олушів. Танок проходив так.

На поверхні застиглої лави стояла пара цих досить великих морських птахів. Завбільшки вони приблизно такі самі, як безкрилі баклани, і мають таку саму довгу, змієподібну шию та схожий на меч-рибу дзьоб. Але літати вони ще не розучились, то крила в них великі й дужі. Ноги та перетинчасті ступні в олушів яскраво-сині, майже голубі. Рибу вони ловлять, стрімголов кидаючись на неї з повітря.

Рибу! Рибу! Рибу!

Обоє мали однаковий вигляд, хоч одне з них було самець, а друге — самиця. Здавалося, в кожного своє завдання, і партнера воно зовсім не стосується, — хоч там, на лаві, не було чого робити навіть одному, адже комах та насіння вони не їдять. І матеріалу для будування гнізд вони теж не шукали, бо для цього було ще зарано.

Самець припинив робити те, чим був такий заклопотаний — а він не робив нічого, — і впіймав погляд самиці. Глянув кудись убік, потім знов на неї — не повертаючи голови, не видаючи жодного звуку. Голоси вони обоє мали, але протягом усього танка їх не подавали.

Вона дивилась то туди, то сюди, аж раптом погляди їхні випадково зустрілись. Стояли вони метрів за п’ять одне від одного.

Коли Мері демонструвала фільм про цей танок у середній школі, то в цю хвилину казала, наче від імені самиці: «Господи, ну чого цей дивак від мене хоче? І справді, як це химерно!»

Та ось самець підняв одну голубу ногу й поводив нею в повітрі, мовби паперовим віялом.

Мері Хепберн, знов уособлюючи самицю, тепер промовила: «Що б це могло означати? Чудо якесь? Чи думає він, що це — єдина голуба нога на островах?»

Самець поставив ногу й підняв другу, на крок підступивши до самиці. Потім знов показав їй першу ногу, а тоді — другу, весь час дивлячись їй просто у вічі.

В цьому місці Мері висловлювалася за самицю так: «Я звідси йду». Але самиця нікуди не йшла. Вона наче приклеїлася до лави, нерухомо дивлячись, як самець демонструє їй то одну, то другу ногу й усе підступає до неї.

Та ось самиця підняла одну зі своїх голубих ніг, на що Мері відреагувала так:

«Думаєш, у тебе такі гарні ноги? Подивись на оцю, якщо хочеш побачити справжню красу! Авжеж, до того ж я маю ще одну таку саму».

Самиця поставила першу ногу й підняла другу, ступивши крок до партнера.

Тут Мері звичайно припиняла свої антропоморфні жарти й замовкала. Тепер весь тягар видовища лежав на самих птахах. Наближаючись так само статечно й гідно одне до одного, не прискорюючи й не сповільнюючи ходи, птахи нарешті стали впритул одне біля одного — груди до грудей, ступня до ступні.

В іліумській середній школі учні не сподівались побачити, як птахи спаровуються. Фільм цей був такий знаменитий через те, що Мері показувала його на початку травня як навчальне святкування весни вже багато років, отож усі знали: пташиного спаровування вони не побачать.

А втім, те, що ці птахи витворяли перед кінокамерою, все одно було напрочуд еротичне. Торкнувшись одне одного грудьми й ступнями, вони випростували свої гнучкі шиї, неначе флагштоки. Потім відхиляли, скільки могли, назад голови. А тоді стуляли свої довгі гортані й підщелеп’я, створюючи єдину вежу на чотирьох голубих ногах, націлену в небо.

Так птахи урочисто святкували свій шлюб.

Свідків — інших олушів, що захоплювалися б цією милою парою та її гарним танком, — не було. У тому фільмі, що його Мері Хепберн показувала в середній школі, — в тому самому, який, за задумом Боббі Кінга, мали подивитися місіс Онассіс та Рудольф Нуреєв по освітній програмі телебачення, єдиними свідками були великомозкові члени знімальної групи.

Фільм називався «Націлення в небо»; саме таку назву дали великомозкові вчені тій миті в танку, коли дзьоби обох птахів були націлені в бік, суто протилежний силі земного тяжіння.

І місіс Онассіс була така зворушена цим фільмом, що доручила своєму секретареві другого ранку зателефонувати до Боббі Кінга й дізнатися, чи ще не пізно зарезервувати дві крайні каюти на головній палубі «Баійї де Дарвін» для участі в «Круїзі віку до витоків природи».

Мері Хепберн, як правило, обіцяла поставити найвищу оцінку тому з учнів, хто напише невеличкий вірш чи етюд про танок-залицяння. Приблизно половина учнів щось таки й писали, і приблизно половина з тих, хто писав, гадали, що цей танок доводить: тварини поклоняються Богові. Решта учнів писали хто на що був здатний. А один приніс вірша, якого Мері пам’ятатиме до свого смертного дня і якого вона навчить «Мандаракса». Того учня звали Нобл Клагтет; потім він загинув у в’єтнамській війні, але поема попаде до «Мандаракса», де займе місце серед уривків творінь найвидатніших письменників усіх часів. Ось той вірш: