Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

Один із наших, думаю я. Хранитель. Це здається неймовірним.

Тітка Лідія знову свистить, та зупиняються не одразу. Двоє Хранителів виходять, відтягують їх від того, що лишилося. Деякі лежать на траві, там, де їх випадково вдарили чи збили. Хтось зомлів. Вони повільно встають, відходять самі чи по кілька. Мають приморожений вигляд.

— Знаходьте своїх партнерок, поновіть ряди, — каже в мікрофон Тітка Лідія. На неї майже не звертають уваги. До нас підходить жінка, яка кроками наче намацує дорогу в темряві. Джанін. На її щоці кривавий слід, ще більше кривавих плям на головному уборі. Вона усміхається, слабко й відкрито. Очі розфокусовані.

— Привіт, — каже вона. — Як справи?

У правій руці щось міцно тримає. Це жмуток білявого волосся. Вона пирскає.

— Джанін, — кличу я. Але вона зникла, уже повністю, це вільне падіння, вона не при собі.

— Хорошого вам дня, — каже вона й проходить повз нас до воріт.

Я дивлюся на неї. Пощастило, думаю. Мені її навіть не шкода, хоча мало б бути. Я зла. Не пишаюся собою, ані цим, ані будь-чим із цього. Але в тому й увесь сенс.

Мої руки пахнуть теплою смолою. Хочеться повернутися до будинку, піднятись до ванної і терти, терти грубим милом і пемзою, щоб змити рештки запаху зі шкіри. Мене від нього нудить.

Але і їсти хочеться. Це жахливо, але все ж це правда. Смерть викликає в мене голод. Можливо, тому, що мене випорожнили, чи це тіло так реагує на те, що я лишилася живою, продовжую повторювати свою базову молитву: я є, я є. Я все ще є.

Я хочу до ліжка, хочу кохатися, просто зараз.

Я думаю про слово «насолоджуватись».

Я б коня зараз з’їла.

Усе знову нормально.

Як я можу називати це нормальним? Але порівняно з ранком це — нормально.

На обід був сендвіч із сиром на темному хлібі, склянка молока, палички селери, консервовані груші. Обід школяра. Я все з’їла, не надто швидко, насолоджуючись відтінками смаку, що розквітали на моєму язику. Тепер збираюся за покупками. Навіть чекаю на це. Буденність дає певну втіху.

Я виходжу із задніх дверей, іду стежкою. Нік миє автомобіль, капелюх одягнений криво. Він не дивиться на мене. Ми тепер рідко дивимось одне на одного. Це точно видало б нас, навіть тут, на відкритій місцевості, де ніхто не побачить.

Чекаю Гленову на розі. Вона запізнюється. Нарешті я бачу, як вона підходить — червона з білим тканина, наче повітряний змій, — рухається тим спокійним кроком, до якого ми всі привчилися. Я бачу її і спочатку нічого не помічаю. Коли ж вона наближається, мені здається, що з нею щось не так. Вона має інший вигляд. Вона якось невизначено змінилась: не поранена, не накульгує. Наче просто всохла.

Коли вона підходить ще ближче, я бачу, у чому річ. Це не Гленова. Вона такого ж зросту, але худіша, із бежевим, не рожевим обличчям. Вона підходить до мене, зупиняється.

— Благословенний плід, — вітається вона. Серйозний пуританський вигляд.

— Хай відкриє Господь, — відповідаю я. Намагаюся не показати свого здивування.

— Ти, напевно, Фредова, — каже вона. Я підтверджую, і ми рушаємо.

І що тепер, думаю я. Голова йде обертом: це погана новина, що з нею сталося, як дізнатися, не виказуючи надмірної стурбованості? Ми не маємо заводити поміж собою дружбу, формувати теплі стосунки. Намагаюся згадати, скільки часу Гленова провела на цьому місці.

— Нам послана хороша погода, — мовлю.

— І я радо її приймаю.

Голос рівний, плаский, нічого не видає.

Першу заставу ми проходимо, більше не обмовившись і словом. Вона мовчазна, і я теж. Це вона чекає, що я почну перша, відкриюся, чи вона справжня вірянка, що поринула в роздуми?

— Гленову вже перевели, так скоро? — питаю, хоча й знаю, що ні. Я бачила її ще вранці. Вона сказала б мені.

— Я Гленова, — каже жінка. Досконало дібрані слова. Звісно ж, це тепер вона, новенька, а Гленова, де вона не була б, уже не Гленова. Я так і не знала її справжнього імені. Ось так і губляться в морі імен. Тепер непросто буде її знайти.

Ми йдемо до «Молока і меду», тоді до «Всякої плоті», де я купую курку, а Гленова бере три фунти гамбургерів. Черги, як завжди. Я впізнаю кількох жінок, обмінююся з ними нескінченно дрібними кивками — так ми показуємо одна одній, що знані принаймні кимось, усе ще існуємо. Вийшовши зі «Всякої плоті», я кажу новій Гленовій:

— Варто сходити до Стіни.

Не знаю, чого чекаю від цього, напевно, це спосіб перевірити її реакцію. Я маю знати, чи вона одна з нас, чи ні. Якщо так, якщо зможу це встановити, то, можливо, вона скаже мені, що насправді сталося з Гленовою.