Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

Серед нас здіймається колективний шепіт. Злочини інших — то наша таємна мова. Через них ми показуємо самі собі, на що можемо врешті-решт бути здатні. Це непопулярне рішення, однак із тітки Лідії цього не скажеш, вона усміхається та кліпає, наче омита оплесками. Тепер ми залишені на власний розсуд, на свої роздуми. Перша, яку зараз затягнуті в чорні рукавички руки піднімають зі стільця за плечі: читання? Ні, за це лише руку відрубають, після третього звинувачення. Розпуста чи замах на життя Командора? Або швидше — Дружини Командора. Ось що ми думаємо. Щодо Дружини, їх здебільшого рятують лише за одне. Вони можуть робити з нами майже що завгодно, але їм не дозволено нас убивати, принаймні за законом. Не в’язальними спицями чи садовим приладдям, не ножами, принесеними з кухні, й особливо не тоді, як ми вагітні. Звісно, може ще бути подружня зрада. Завжди може бути.

Чи спроба втечі.

— Чарльзова, — оголошує Тітка Лідія. Я її не знаю. Жінку виводять уперед, вона крокує так, наче справді зосереджена на цьому: одна нога, тоді інша — вона точно накачана наркотиками. На її вустах — крива хмільна усмішка. Один бік обличчя посмикується — нескоординоване підморгування просто в камеру. Звісно ж, вони цього ніколи не покажуть, це не прямий ефір. Дві Спасительниці зв’язують її руки за спиною.

За мною чути позиви до блювання.

Ось чому ми не снідаємо.

— Це, напевно, Джанін, — шепоче Гленова.

Я вже бачила це раніше: білий мішок одягають на голову, жінку вмощують на високий табурет, наче допомагають сісти в автобус, і притримують там, делікатно прилаштовують зашморг на шию, нібито шати, і вибивають табурет. Я чула довге зітхання з усіх боків, немов повітря виходить з матрацу, бачила, як Тітка Лідія закриває долонею мікрофон, щоб заглушити інші звуки з-за своєї спини. Я нахилилася вперед торкнутися мотузки переді мною, одночасно з іншими — обидві руки на мотузці, вона волохата, липка від смоли під гарячим сонцем — тоді поклала руку на серце, показати своє єдинство зі Спасительницями, свою згоду та участь у смерті цієї жінки. Я бачила, як смикаються ноги й двоє у чорному хапають їх, тягнуть донизу всією своєю вагою. Не хочу більше цього бачити. Натомість дивлюся на траву. Я описую мотузку.

Три тіла висять там і навіть з білими мішками на голові мають дивно витягнутий вигляд, немов курки, підвішені за шиї у вітрині м’ясного магазину; немов птахи з підрізаними крилами, нелітаючі птахи, розбиті янголи. Важко відвести від них погляд. Під подолами суконь звисають ноги — дві пари червоних черевиків, одні блакитні. Якби не мотузки й мішки, це міг би бути своєрідний танець, балет, спійманий спалахом камери у стрибку. Усе має спланований вигляд. Вигляд, як у шоу-бізнесі. Напевно, це Тітка Лідія повісила блакитну посередині.

— Сьогоднішнє Спасіння завершене, — оголошує Тітка Лідія в мікрофон. — Але…

Ми розвертаємося до неї, слухаємо її, дивимось на неї. Вона завжди вміла робити паузи. Поміж нами прокочується неспокій, гамір. Напевно, має статися ще щось.

— Але ви можете встати й сформувати коло, — вона усміхається до нас згори вниз, щедра, великодушна. Збирається щось нам дати. Обдарувати нас. — Давайте впорядковано.

Тітка Лідія говорить до нас, до Служниць. Деякі Дружини вже йдуть, деякі дочки теж. Більшість із них залишається, але тримається позаду, далі, просто дивляться. Вони не належать до кола.

Двоє Хранителів виступили вперед і змотують товсту мотузку, забирають її з дороги. Інші збирають подушки. Ми збираємося на траві перед сценою, хтось пробивається до передніх рядів, ближче до центру, чимало штовхаються, щоб опинитися посередині, де їх прикриють. У таких групах не можна дуже помітно відступати: це ставить на тобі ярлик стриманості, свідчить, що тобі бракує ентузіазму. Тут піднімається енергія, шепіт, тремтіння готовності й гніву. Тіла напружені, очі яскраві, наче ціляться.

Я не хочу бути ані попереду, ані позаду. Я не впевнена в тому, що нас чекає, однак відчуваю, що це буде не те, на що хотілося б дивитися зблизька. Та Гленова хапає мене за руку, тягне за собою — і ми опиняємося в другому ряду, за тонким парканом тіл. Я не хочу дивитися, але й не тягну її назад. Я була обізнана з чутками, у які повірила лише наполовину. Попри все, що вже знаю, кажу собі: так далеко вони не зайдуть.

— Ви знаєте правила Участрати, — каже Тітка Лідія. — Чекаєте, поки я свисну. Після того можете робити все, що завгодно, аж поки знову не почуєте свисток. Зрозуміло?