Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

Із переднього краю сцени стоїть мікрофон; телекамера ховається десь збоку.

Я була на такому лише раз, два роки тому.

Спасіння для жінок проходять нечасто. У них немає аж такої потреби. Ми нині так добре поводимося.

Не хочу розповідати цю історію.

Ми займаємо свої місця в належному порядку: Дружини та дочки на складаних дерев’яних стільцях позаду, Еконожини та Марфи з країв та на сходах бібліотеки, Служниці попереду, там, де всі можуть нас бачити. Ми не сидимо на стільцях — стаємо на коліна, а цього разу маємо ще й подушечки, маленькі, оксамитові, без жодного напису, навіть «віра».

На щастя, погода хороша: не надто спекотно, хмар немає. Стояти тут на колінах під дощем — це було б жалюгідно. Можливо, тому вони й кажуть нам про це так пізно — перевіряють, яка буде погода. Причина не гірша за інші.

Опускаюся на свою оксамитову подушку. Намагаюся думати про вечір, про те, як це — кохатись, у темряві, у світлі, відбитому білими стінами. Згадую, як це — коли тебе тримають.

Перед першим рядом подушок протягнута довга мотузка, вигинається, як змія, уздовж другого ряду й назад, через ряди стільців, звивається, мов надзвичайно стара повільна ріка, на яку дивишся згори. Мотузка товста, коричнева, пахне смолою. Її передній кінець піднімається на сцену. Він нагадує детонатор чи мотузку від повітряної кульки.

На сцені зліва — ті, кого будуть спасати: дві Служниці, одна Дружина. Незвично бачити тут Дружин, і я, всупереч собі, дивлюся на неї з цікавістю. Хочу знати, що вона скоїла.

Їх вивели сюди ще до відчинення воріт. Вони сидять на дерев’яних складаних стільцях, наче випускники, на яких чекають призи. Руки лежать на колінах начебто спокійно. Жінки трохи розгойдуються, напевно, їм вкололи щось чи дали пігулки, щоб вони не зчиняли галасу. Буде краще, якщо все пройде гладко. Чи вони прив’язані до стільців? Важко сказати під усім цим драпіруванням.

Тепер до сцени наближається офіційна процесія, піднімається сходами справа: три жінки — попереду Тітка, за нею крокують дві Спасительниці в чорних капюшонах та плащах. Потім ідуть інші Тітки. Шепіт між нами вщухає. Трійця влаштовується на місцях, розвертається до нас — Тітка в обрамленні двох чорних Спасительниць.

Це Тітка Лідія. Скільки років минуло, відколи я бачила її? Я вже почала думати, що вона існувала тільки в моїй голові, та ось вона, трохи постаріла. Мені добре видно: бачу ще глибші зморшки обабіч її носа, цю гравюру гримаси. Вона кліпає очима, нервово усміхається, дивиться праворуч і ліворуч, розглядає публіку, підіймає руку поправити головний убір. Із колонок лунає дивний задушливий звук: вона відкашлюється.

Мене почало трусити. Ненависть заповнює рот, наче слина.

Виходить сонце, сцена й ті, хто на ній, освітлюються, наче різдвяний вертеп.

Я бачу зморшки під очима Тітки Лідії, блідість жінок, волосинки кольору жовтка на мотузці переді мною. Відчуваю голод. Дзвони перестають дзвонити.

Тітка Лідія підводиться, пригладжує свою спідницю обома руками й ступає до мікрофона.

— Доброго дня, дами, — знову каже вона, її голос тепер жерстяний і сплющений. «Дами», а не «дівчата», через Дружин. — Певна, усі ми знаємо, які нещасливі обставини звели нас тут цього чудового ранку, певна, ми всі краще зайнялися б чимось іншим. Принаймні можу сказати це про себе. Однак обов’язок — жорсткий наглядач (чи за цієї нагоди радше наглядачка), і ми тут сьогодні заради обов’язку.

Вона веде мову про щось іще кілька хвилин, та я її не слухаю. Я чула цю чи схожу промову достатньо часто — ті ж банальності, ті ж слогани. Ті ж фрази: факел майбутнього, колиска раси, наше завдання. Важко повірити, що після цієї промови не пролунають ввічливі оплески й на газоні не накриють стіл з чаєм та печивом.

То був пролог, думаю я. Тепер до справи.

Тітка Лідія копирсається в кишені, дістає зібганий шматок паперу. Розгортає й розгладжує його занадто довго. Пхає нас носами в те, хто вона така, щоб ми спостерігали за нею, поки вона мовчки читає, хизується своїм привілеєм. Паскудство, думаю я. Покінчимо вже з цим.

— У минулому, — нарешті сказала Тітка Лідія, — був звичай починати власне Спасіння детальним переліком злочинів, у яких звинувачували полонених. Однак ми виявили, що такий публічний звіт, особливо за участі телебачення, неодмінно призводить до лихоманки, так би мовити, до, скажімо, вибуху схожих злочинів. Тож ми вирішили в загальних інтересах відмовитися від цієї практики. Спасіння буде відбуватися без подальших звітів.