Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

— Ні, — заперечив Люк.

— Чому ні? — спитала. Тепер, дивлячись на нього, я була люта. Він стояв там, серед цієї катастрофи вітальні, і дивився на мене. Поклав руки до кишень — один із тих безцільних жестів, які люди роблять, коли не знають, що вдіяти.

— Просто не треба, — ось що він сказав.

— Твоя мати кльова, — стверджувала Мойра, коли ми були в коледжі. Пізніше: у неї є драйв. Ще пізніше: вона мила.

— Вона не мила, — відповідала я. — Вона моя мати.

— Боже, — казала Мойра. — Ти б мою бачила.

Я думаю про свою матір, яка підмітає смертельні токсини; так, як старі жінки в Росії підмітали бруд на вулицях. Тільки от цей бруд її вб’є. Мені не до кінця віриться. Звісно ж, її нахабність, оптимізм, енергія, драйв виведуть її звідти. Вона щось придумає.

Але я знаю, що це не так. Просто перекидаю на неї відповідальність, як діти зазвичай і роблять з матерями.

Я вже оплакала її. Але робитиму це знову й знову.

Я повертаюся назад, до готелю. Маю бути тут. І тепер дивлюся на себе в цьому величезному дзеркалі, у білому світлі.

Добре дивлюся, повільно й рівно. Я руїна. Туш знову розмазалася, попри Мойрині поправки, пурпурова помада розпливлася, волосся безцільно звисає. Облізле рожеве пір’я вульгарне, наче на карнавальних ляльках, і деякі блискітки повідпадали. Можливо, їх від початку там не було, а я не помітила. Я — травесті, з поганим макіяжем, у чужому одязі, у неновому гламурі.

Хотіла б я зараз мати зубну щітку.

Я можу стояти тут і думати про це, але час минає.

Маю повернутися додому до опівночі, інакше перетворюся на гарбуз, чи то було про карету? Завтра, за календарем, вечір Церемонії, тож сьогодні Серена захоче, щоб мене обслужили, а якщо мене не буде на місці, вона дізнається, чому, і що тоді?

І Командор чекає, для різноманіття. Я чую, як він міряє кроками кімнату. Тепер зупиняється біля дверей до вбиральні, прокашлюється — суто сценічне «кхм». Я відкриваю кран з гарячою водою, на позначення того, що я готова чи скоро буду готова. Треба покінчити з цим. Я умиваю руки. Маю остерігатися інерції.

Коли виходжу до кімнати, він лежить на величезному ліжку; без взуття — відзначаю я. Лягаю поряд із ним, мені не треба казати, що робити. Я цього не робила б, якби не могла, але прилягти — це добре, я втомилася.

Нарешті самі, думаю. Річ у тім, що я не хочу бути наодинці з ним, не в ліжку. Краще б Серена теж тут була. Краще б ми грали у «Скрабл».

Але те, що я мовчу, не викликає в нього відрази.

— Завтра, так? — м’яко каже Командор. — Подумав, що можна прискорити.

Він розвертається до мене.

— Чому ви привезли мене сюди? — запитую я холодно.

Тепер він пестить моє тіло, як кажуть, від носа до корми, наче кішку, мій лівий бік — по лівій нозі вниз. Зупиняється біля ступні, пальці огортають мій щиколоток, на мить, наче браслет, там, де тату — напис шрифтом Брайля, який він може прочитати, тавро для худоби. Воно позначає власність.

Я нагадую собі, що Командор не злий чоловік, що за інших обставин він мені навіть подобається.

Його рука зупиняється.

— Подумав, що тобі сподобається трохи різноманіття.

Він знає, що цього замало.

— Гадаю, це невеликий експеримент.

Цього теж замало.

— Ти казала, що хочеш знати.

Він сідає, починає розстібатися. Чи не буде так ще гірше — мати його оголеним, без сили одягу? Роздягається до сорочки, під нею, на жаль, повнуватий живіт. Кільця волосся.

Він стягує одну з моїх лямок, іншою рукою прослизає поміж пір’я, але все марно — я лежу там, наче мертва птаха. Він не чудовисько, думаю. Не можу дозволити собі гордості чи відрази, зважаючи на обставини, доводиться відмовитися від стількох речей.

— Напевно, варто вимкнути світло, — каже Командор, стривожений і безперечно розчарований. Бачу його на мить, перш ніж світло згасає. Без форми він здається меншим, старшим, наче висушеним. Проблема в тому, що я не можу поводитися з ним інакше, ніж зазвичай. А зазвичай я інертна. Для нас справді має бути ще щось, крім марності та пафосу.

Прикидайся, кричу я на себе подумки. Ти маєш згадати, як це. Давай покінчимо з цим, чи ти лежатимеш тут всю ніч. Розбурхай себе. Рухай тілом, дихай так, щоб він чув. Це найменше, що ти можеш зробити.

Нічна спека гірша за денну. Навіть якщо вентилятор працює, ніщо не ворушиться, стіни зберігають тепло й віддають його, як стара пічка. Напевно, скоро буде дощ. Чому мені так хочеться цього? Це значить лише ще більше вологи. Десь далеко б’є блискавка, але грому немає. Я бачу її, визираючи з вікна, сяйво нагадує світіння розбурханої морської води, але під небом, надто низьким, похмуро-сірим, інфрачервоним. Прожектори не працюють, незвично. Щось із електрикою. Або ж Серена Джой усе влаштувала.