Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

— А як інші? — уточнюю я.

— Скажімо так, — відповідає Мойра. — Чоловіків вони не дуже люблять.

Вона знову знизує плечима. Можливо, це покірність.

Ось про що я хотіла б розповісти. Це була б історія про те, як Мойра втекла, цього разу — назавжди. Чи, якби я не змогла так сказати, я б воліла розповісти, як вона підірвала «У Єзавелі» з п’ятдесятьма Командорами всередині. Я хотіла б, щоб її шлях скінчився чимось рішучим і видовищним, якимось бунтом, чимось гідним її. Але, наскільки мені відомо, цього не сталося. Я не знаю, як вона померла і чи померла взагалі, бо я ніколи більше її не бачила.

Командор має ключі від номера. Він узяв їх на рецепції, поки я чекала на квітчастій софі. Він показує їх мені з хитрим виглядом. Я маю зрозуміти.

Піднімаємось у скляній половині яйця повз обвиті лозою балкони. Я маю зрозуміти ще й те, що я тут показово.

Він відчиняє двері номера. Тут усе таке ж, точнісінько таке, як було колись. Ті ж штори — важкі, квітчасті, з оранжевими маками на королівському синьому тлі, пасують до простирадла, і тоненькі білі, що захищають від сонця; бюро й тумбочки біля ліжка, квадратні, позбавлені особистості; лампи; картини на стінах: фрукти в мисці, стилізовані яблука, квіти у вазі — жовтець та нечуйвітер, кольори пасують до штор. Усе так само.

Я кажу Командорові зачекати хвилинку, іду до ванни. У вухах дзвенить від диму, джин наповнив мене кволістю. Я змочую рушник, притискаю до чола. Тоді, через певний час, озираюся — чи є тут маленькі запаковані мильця. Є. На пакунку циганка, мило іспанське.

Я вдихаю запах мила, запах засобу для дезінфекції, стою в білій ванній, слухаючи, як десь далеко тече вода, змивається унітаз. Почуваюся дивно втішеною, наче вдома. Є щось заспокійливе в туалетах. Хоча б робота організму лишається демократичною. Як сказала б Мойра, — серуть усі.

Сідаю на край ванни, не зводячи очей з чистих рушників. Колись вони викликали б у мене захват. Вони означали б наслідки кохання.

— Я бачила твою матір, — сказала Мойра.

— Де? — спитала я. Мене затрусило, підкинуло. Зрозуміла тоді, що думала про неї як про мертву.

— Не особисто, вона була в тому фільмі, який нам показували, про Колонії. Там був близький кадр, це точно була вона. Загорнута в одну з тих сірих штук, але я її впізнала.

— Дякувати Богу, — видихнула я.

— За що дякувати?

— Я думала, що вона мертва.

— Це майже те ж саме, — констатувала Мойра. — Краще побажала б їй смерті.

Не пам’ятаю, коли бачила її востаннє. Це зливається з попередніми нашими зустрічами: нагода була якась буденна. Напевно, вона до нас заїхала; вона часто так робила, забігала до мене час від часу так, наче це я мати, а вона — моя дитина. У ній досі була ця зухвалість. Іноді, коли вона була між квартирами, виїздила з однієї чи в’їжджала до іншої, то використовувала мою пральну машинку для своїх речей. Можливо, вона забігла тоді щось позичити — каструлю, фен. Така звичка в неї теж була.

Я не знала, що то останній раз, інакше запам’ятала б його краще. Не пригадую навіть, що вона казала.

За тиждень, чи два, чи три, коли все раптом почало гіршати, я намагалася їй дзвонити. Але вона все не брала й не брала слухавку, а я намагалася знову.

Мама не сказала, що їде кудись, але й не мала — вона не завжди це робила. У неї було власне авто, а вона була не надто старою, щоб ним керувати.

Нарешті я додзвонилася до голови правління дому. Він сказав, що давно її не бачив.

Я хвилювалася. Подумала, що в неї міг статися серцевий напад чи інсульт. Таке могло бути, хоча, якщо вона й хворіла, то я про те не знала. Мати завжди була такою здоровою. Досі працювала в «Наутілусі», ходила плавати що два тижні. Я завжди казала своїм друзям, що вона здоровіша за мене, можливо, так воно й було.

Ми з Люком проїхали через усе місто, і він змусив голову правління відчинити нам її квартиру. Люк сказав:

— Вона може лежати мертва на підлозі. Що довше ви це так залишатимете, то гірше буде. Ви про запах подумали?

Той пробелькотів щось про дозвіл, але Люк умів бути переконливим. Він чітко дав йому зрозуміти, що ми не чекатимемо й не підемо геть. Я заплакала. Можливо, саме це його врешті-решт переконало.

Коли чоловік відчинив двері, за ними ми знайшли хаос. Меблі були перевернуті, матрац розрізаний, шухляди письмового столу вивернуті на підлогу, їхній вміст розсипаний гладеньким шаром та курганами. Але матері там не було.

Я сказала, що викличу поліцію. Перестала плакати, почувалася замерзлою від голови до п’ят, зуби цокотіли.