Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

Тоді я вже дійшла до бульвару Меси і знала, де я. І знала, де вони. Тепер мене хвилювало інше: коли ці люди побачать Тітку біля свого дому, чи не зачинять вони двері, не вдадуть, що їх немає? Я все одно мала спробувати: то був мій єдиний шанс. Подумала, що навряд чи вони будуть стріляти в мене. Була приблизно п’ята година. Я втомилася від ходьби, особливо на цей Тітчин манер, як чортів солдат, наче лом у дупі, і я нічого від самого сніданку не їла.

Звісно ж, я не знала, що в ті ранні дні про Тіток і навіть про Центр знали не всі. То спочатку була таємниця, замотана колючим дротом. Те, що вони робили, могло б викликати протести, навіть тоді. Тож хоча люди час від часу бачили на вулицях Тіток, не знали точно, для чого вони. Напевно, думали, що то якісь армійські медсестри. А запитання вже ставили тільки тоді, коли це було необхідно.

Отже, ті люди одразу мене впустили. До дверей підійшла жінка. Я сказала їй, що проводжу опитування, щоб вона не здавалася здивованою, якщо за нами хтось спостерігає. Але щойно зайшла до будинку — зняла головний убір і сказала, хто я така. Вони могли викликати поліцію чи ще когось, я знала, що це ризик, але, як уже казала, вибору не було. Та вони не викликали. Дали мені одяг і спалили Тітчине вбрання і перепустку в печі; відразу знали, що треба робити. Їм не подобалася моя присутність, це було зрозуміло — вони надто нервували. Мали двох дітей, обом менше семи років. Я їх розуміла.

Я сходила у вбиральню — то було таке полегшення. Ванна, повна пластикових рибок, усяке таке. Тоді посиділа нагорі в дитячій, погралася з ними в кубики, доки батьки внизу вирішували, що зі мною робити. Мені тоді не було страшно, насправді, я почувалася доволі добре. Фантастично, можна сказати. Тоді жінка приготувала мені сендвіч і кави, а чоловік сказав, що відведе мене до іншого дому. Телефонувати вони не ризикнули.

Інший дім теж був квакерський, і це було просто ідеально, бо вони виявилися станцією на Підпільній Жінниці [39] За аналогією до Підпільної залізниці — таємної мережі, яка організовувала втечі та вивезення негрів-рабів із Півдня США між 1850 та 1860 рр. . Коли перший чоловік пішов, вони сказали, що спробують вивезти мене з країни. Не скажу тобі, як саме, бо станції досі можуть працювати. Кожна з них контактувала лише з однією, завжди наступною станцією. У цьому були свої переваги — так було краще на той випадок, якщо тебе впіймають, але й недоліки теж були, бо якщо одну станцію виносили, буксувала вся мережа, аж поки не відновлювався зв’язок з одним із кур’єрів, що міг влаштувати альтернативний маршрут. Вони проникли у кілька корисних місць, одне з яких — пошта. У них там був водій зі зручним невеликим фургоном. Мене провезли в місто через міст у мішку для пошти. Це я можу розповісти, бо незабаром після цього його взяли. Закінчив він на Стіні. Тут можна почути про такі речі; тут чимало про що можна почути — ти б здивувалася. Командори самі нам розповідають, гадаю, вони думають: чому б і ні, ми нікому це не передамо, окрім як одна одній, а це не враховується.

Усе це в мене звучить просто, але то неправда. Весь той час я мало цеглу не відкладала. Чи не найважче було знати, що всі ці люди ризикують своїм життям заради тебе, хоча й не мають цього робити. Але вони казали, що чинять так із релігійних причин, і я не маю думати, що тут щось особисте. Це трохи допомагало. Вони мовчки молилися щовечора. Спершу мені було важко до цього звикнути, це надто вже нагадувало про те лайно в Центрі. Мене від того аж нудило, чесно кажу. Доводилося робити зусилля, нагадувати собі, що це зовсім інше. Я ненавиділа це спочатку. Але зрозуміла, що це допомагало їм іти далі. Вони приблизно знали, що станеться з ними, якщо їх спіймають. Не в деталях, але ж знали. Тоді це вже почали показувати по телебаченню — усі ті суди й таке інше.

То було ще до того, як за секти взялися серйозно. Поки ти називався до якоїсь міри християнином і був одружений, тобто — уперше, тебе, можна сказати, залишали в спокої. Зосереджувалися на інших. Як більшість із них взяли під контроль, тоді й пішли за всіма іншими.

Я була в підпіллі місяців вісім-дев’ять. Мене перевозили з одного сховку до іншого — їх тоді було немало. Не всі були квакерами, деякі й релігійними взагалі не були. То просто були люди, котрим не подобалося, як усе складається.

Я майже вибралася. Мене довезли аж до Салема, тоді, у повній курей вантажівці, до штату Мен. Я мало не блювала від смороду. Ти ніколи не думала, як воно, коли на тебе сере ціла вантажівка курей, яких ще й закачало? Мене планували переправити за кордон, не в автівці чи вантажівці — то вже стало надто складно, а в човні, узбережжям. Я не знала про це аж до самого вечора: тобі ніколи не розповідають про наступний крок, доки він не почнеться. Така в них обережність.