Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

Як той старий жарт.

«Щось не так, люба?» — «Ні, а що?» — «Ти поворухнулася».

Просто не ворушіться.

«Наша мета, — стверджує Тітка Лідія, — це дух товариства поміж жінок. Ми всі маємо бути разом».

— Лайно, а не товариство, — каже Мойра крізь дірку в кабінці туалету. — Хай Тітка Лідія хоч всереться, як раніше казали. Хочеш, поб’ємось об заклад, що вона Джанін на коліна ставить? Чим ще їм займатись у неї в кабінеті? Об заклад поб’юсь, вона змушує її працювати над тою старою, зів’ялою, висохлою й волохатою…

— Мойро! — перериваю я.

— Що Мойро? — шепоче вона. — Ти ж теж про це думала.

— Такі розмови ні до чого хорошого не ведуть, — кажу, однак відчуваю бажання розсміятися. Але тоді я досі прикидалася сама перед собою, що нам слід зберігати щось на зразок гідності.

— Ти завжди була такою занудою, — говорить Мойра, але промовляє з ніжністю: — Ведуть вони до хорошого, ведуть.

І вона мала рацію, тепер, стоячи на колінах на цій беззаперечно твердій підлозі, слухаючи монотонну церемонію, я це розумію. Є щось могутнє в тому, щоб шепотіти непристойності про тих, хто має владу. Є в тому щось приємне, щось розпутне, таємне, заборонене, хвилююче. Це наче певною мірою закляття. Воно їх здуває, применшує до спільного знаменника, де з ними можна розібратися. На кабінці душу хтось невідомий нашкрябав «Тітка Лідія смокче». Це нагадувало прапор революції, що майорить на пагорбі. Сама думка про те, що Тітка Лідія таке робить, підбадьорювала.

Тож тепер я уявляю цих Янголів і їхніх висушених білих наречених, стогони й піт, вологі волохаті сутички; чи ще краще — безславні поразки, члени, схожі на тритижневі морквини, стражденне, незграбне вовтузіння на плоті, холодній і байдужій, мов та сира риба.

Коли все нарешті скінчилося і ми виходимо, Гленова каже мені своїм легким пронизливим шепотом:

— Ми знаємо, що ти бачишся з ним наодинці.

— З ким? — перепитую, опираючись бажанню подивитися на неї. Я знаю, з ким.

— З твоїм Командором, — відповідає вона. — Ми знаємо, що бачилася.

Я питаю, звідки.

— Просто знаємо, — не пояснює вона. — Чого він хоче? Збоченого сексу?

Було б важко пояснити їй, чого ж він хоче, бо я досі не знаю, як це назвати. Як можна описати те, що насправді відбувається між нами? Вона точно сміялася б. Тож мені легше відповісти:

— До певної міри.

У цьому принаймні є якась гідність примусу. Гленова міркує над цим.

— Ти здивувалася б, — провадить вона, — дізнавшись, скільки їх таких.

— Нічого не можу вдіяти, — кажу я. — Не можу відмовитися.

Вона має це знати.

Тепер ми на тротуарі, розмовляти небезпечно — ми надто близько до інших і захисне шелестіння натовпу зникло. Ми йдемо мовчки, відстаємо, поки Гленова нарешті не вирішує, що можна сказати:

— Звісно, не можеш. Але дізнайся і скажи нам.

— Що дізнатися? — кажу я. Радше відчуваю, аніж бачу легкий поворот її голови.

— Усе, що зможеш.

Мені треба заповнити простір у занадто теплому повітрі кімнати, а також час; часопростір між тут і зараз, там і тоді, розмічений вечерею. Прибуттям таці, яку несуть сходами, наче для каліки. Каліка — це той, кого скалічили. І він більше не лічить дні. Виходу немає.

Ось що сталося того дня, коли ми спробували перетнути кордон з нашими новими паспортами, де було сказано, що ми не ті, ким є: Люк, наприклад, ніколи не розлучався, отже, ми, за новим законом, цілком легальні.

Чоловік зайшов усередину з нашими паспортами, коли ми пояснили йому про пікнік, він зазирнув до нашого авто й побачив нашу дочку, яка спала в зоопарку зі старих звірів. Люк поплескав мене по руці, вийшов з автомобіля, начебто щоб розім’яти ноги, а так — подивитися на чоловіка у вікні імміграційного будинку. Я лишилася в машині. Запалила сигарету, щоб заспокоїтися, втягнула дим довгим подихом підробного розслаблення. Спостерігала за двома солдатами в незнайомому однострої, який уже починав на той час ставати знайомим; вони байдикували за чорно-жовтим шлагбаумом. Були не надто зайняті. Один з них дивився, як зграя птахів, чайок, злітає, крутиться і приземляється на перила мосту. Спостерігаючи за ним, я стежила й за птахами також. Усе мало свої звичні кольори, от тільки було яскравішим.

Я подумки молилася: усе буде гаразд. О, пусти нас. Пропусти нас, дай пройти. Тільки зараз, я що завгодно зроблю. Чи те, що я могла б зробити для того, хто мене чув, хоч трохи було йому потрібно чи цікаво — цього я ніколи не знатиму.

Тоді Люк повернувся до автомобіля, надто скоро, повернув ключ і дав задній хід.