Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

— Він узявся за телефон, — мовив він. А тоді погнав дуже швидко. Після того був ліс і ґрунтова дорога, і ми вистрибнули з машини й побігли. Хатина, де можна було б сховатися, човен — не знаю, про що ми думали. Він сказав, що паспорти надійні, у нас було зовсім мало часу на планування. Можливо, у нього був план, якась мапа в голові. Щодо мене — я просто бігла: геть, геть.

Не хочу розповідати цю казку.

Не маю її розповідати. Я не зобов’язана нічого розповідати ані собі, ані комусь іншому. Я могла б просто мирно сидіти тут. Могла б відсторонитися. Можна зайти так далеко, так глибоко назад, що тебе вже ніколи не дістануть.

Nolite te bastardes carborundorum. Дуже воно їй допомогло.

Навіщо боротися?

Так не годиться.

— Любов? — перепитав Командор. — Я дещо про неї знаю. Можемо поговорити про це.

— Закоханість, — сказала я. Вона поглинає тебе, усіх нас, так чи інакше. Як він міг так легковажно про це говорити? Навіть пихато. Наче це щось тривіальне, зайва розкіш, примха. Навпаки, це було непросто. Це було центром, тим, як ти розумів себе; якщо з тобою цього ніколи не траплялося, жодного разу, ти був наче мутантом, істотою з космосу. Усі це знали.

«Закохатися», говорили ми, «запасти на когось». Ми були пропащими жінками. Вірили в це, у це падіння: таке миле, наче політ, і водночас таке відверте, екстремальне, неймовірне. Бог — це любов, було сказано, але ми вивернули це, і любов, як і рай, завжди лишалася за рогом. Що важче було любити конкретного чоловіка поряд, то більше ми вірили в Любов, абстрактну й повну. Ми завжди чекали її втілення. Того, щоб це слово стало плоттю.

Іноді так і було, на певний час. Така любов приходить і йде, і її важко згадати потім, як біль. Одного дня дивишся на чоловіка й думаєш: «Я тебе любила». Це минулий час, і тебе сповнює подив, бо то було так неймовірно, і необґрунтовано і безглуздо, і ти теж розумієш, чому друзі уникали цієї теми весь час.

Тепер ці спогади приносять втіху.

Або бувало, навіть коли ти ще кохала, ще падала, прокидалася серед ночі, коли місячне сяйво лилося на його сонне обличчя, роблячи тіні в його очницях темнішими й запалішими, ніж удень, ти думала: «Хтозна, що вони роблять на самоті або з іншими чоловіками? Хтозна, що вони кажуть чи куди можуть піти? Хто може сказати, які вони насправді? Під цією буденністю».

Так думалось і в такі миті: «Що, як він мене не любить?»

Або згадувалися новини, прочитані в газетах — про жінок, яких знаходили (часто жінок, але іноді то були чоловіки чи діти, що найгірше) у канавах, чи лісах, чи холодильниках у покинутих орендованих кімнатах, одягнених чи ні, зґвалтованих чи ні, у будь-якому разі — убитих. Були місця, куди не хотілося заходити, були застороги — замки на вікнах та дверях, закриті фіранки, увімкнене світло. Ці речі були, як молитви: ти робила їх і сподівалася, що це тебе врятує. І переважно таки рятувало. Чи іноді рятувало; судячи з того, що ти й досі була жива.

Та все це підходило лише для ночі і не мало нічого спільного з чоловіком, якого ти кохала, принаймні вдень. Ти хотіла, щоб із цим чоловіком усе склалося, усе спрацювало. І ти працювала над своїм тілом заради чоловіка. Якщо працювала достатньо, то, може, і з чоловіком так буде. Можливо, ви працюватимете над цим разом, наче ваша пара — задача, яку можна розв’язати; інакше один із вас, імовірніше чоловік, рушить із місця по власній траєкторії, забере своє тіло, яке викликає таку звичку, і лишить тебе з болючою абстиненцією, з якою ти можеш боротися вправами. Якщо у вас нічого не вийшло, то це тому, що один з вас неправильно до цього ставився. Вважалось, усе, що відбувалось у твоєму житті, залежало від позитивної чи негативної сили, яку ти випромінювала.

Якщо тобі щось не подобається, зміни це — так ми казали одна одній і собі. І міняли чоловіка на іншого. Ми були певні, що зміни — завжди на краще. Були ревізіоністками та влаштовували ревізії собі.

Дивно згадувати, як ми думали раніше, наче нам доступне все, наче не існує жодних випадковостей, жодних кордонів; наче ми можемо довіку формувати й переформовувати безкінечні території своїх життів. Я теж була такою, теж так чинила. Люк був не першим моїм чоловіком і міг бути не останнім. Якби він не застигнув ось так. Намертво зупинився в часі, там, серед дерев, у падінні.

У старі часи вони надіслали б невеликий пакунок з особистими речами: тим, що було з ним, коли він помер. Мати розповідала, що так робили у війну. Скільки годиться бути у траурі, що вони казали? Зроби своє життя даниною коханому. І він був коханим. Єдиним.