Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

Чимало Дружин у найкращому вишитому блакитному вбранні вже зайняли свої місця. Ми відчуваємо їхні погляди, коли йдемо у своїх червоних сукнях по двоє до протилежної стіни. На нас дивляться, оцінюють, перешіптуються; ми це відчуваємо, наче мурашки бігають по голій шкірі.

Стільців немає. Наша частина відокремлена шовковистою багряною мотузкою — такі використовували в кінотеатрах, щоб стримати відвідувачів. Мотузка відділяє нас, позначає, не дає заразити інших, утворює для нас загін чи пасовище; і ми йдемо туди, влаштовуємося рядами — ми чудово це вміємо, тоді опускаємося на коліна на цемент.

— Давай назад, — буркоче збоку Гленова. — Там краще говорити.

І поки ми стаємо на коліна, трохи схиливши голови, я чую звідусіль шелестіння, наче скреготання комах у високій сухій траві: хмара шепотіння. Це одне з місць, де ми можемо вільніше обмінятися новинами, передати їх одна одній. Їм важко розрізнити нас чи почути, що саме говориться. І вони не стануть переривати церемонію, не перед камерами.

Гленова штовхає мене в бік ліктем, щоб привернути увагу, я потай повільно піднімаю очі догори. З того місця, де ми стоїмо, добре видно вхід до двору, звідки постійно заходять люди. Напевно, вона мала на увазі Джанін, бо ось вона, у парі з новою жінкою, не колишньою; я не впізнаю її. Тож Джанін, напевно, перевели до іншого дому, на інше місце. Для цього ж зарано, можливо, у неї щось не так із молоком? Це єдина причина для переводу, хіба що в них були сварки за дитину; це стається частіше, ніж можна собі уявити. Коли вона її народила, могла й відмовитися віддати. Я це уявляю. Її тіло під червоною сукнею здається дуже тонким, майже кістлявим, сяйво вагітності вона втратила. Обличчя біле й загострене, наче з нього випили всі соки.

— Воно було негодяще, — каже Гленова біля моєї голови. — Усе-таки тертка.

Це вона про дитя Джанін, дитя, котре пройшло через Джанін дорогою в невідомість. Про дитя Енджелу. Неправильно було так скоро давати їй ім’я. Я відчуваю біль десь у шлунку. Ні, не біль — порожнечу. Я не хочу знати, що з ним було не так.

— Боже мій, — кажу. Пройти все це — марно. Навіть гірше, ніж марно.

— То було друге, — продовжує Гленова, — не враховуючи її власне, раніше. У неї був викидень на восьмому місяці, ти знала?

Ми дивимося, як Джанін заходить у відділений мотузкою загін у своєму серпанку недоторкуваності, невдачі. Вона бачить мене, має бачити, але дивиться просто крізь мене. Тепер жодної переможної усмішки. Вона розвертається, стає на коліна — і тепер я бачу лише її спину та худі зігнуті плечі.

— Вона думає, що сама винна, — шепоче Гленова. — Двоє поспіль. За грішність. Кажуть, що вона скористалась лікарем, вони були не Командорові.

Я не можу сказати, що знаю, бо Гленова спитає звідки. Наскільки їй відомо, саме вона — моє єдине джерело такої інформації, якої на диво багато. Звідки вона дізналася про Джанін? Марфи? Партнерка Джанін для покупок? Підслуховування під дверима, як Дружини базікають за вином та чаєм, плетуть свої сіті. Чи Серена Джой говоритиме так само про мене, якщо я зроблю, як вона хоче? «Погодилась одразу, їй просто байдуже, згодиться що завгодно з двома ногами й хорошим знаєте-чим. Вони не делікатні, вони не мають наших почуттів». І решта нахиляються вперед у своїх кріслах, Боже мій, який жах, яка хтивість. Як вона могла? Де? Коли?

Безсумнівно, так було із Джанін.

— Жахливо, — кажу я. Та це на Джанін схоже: узяти все на себе, вирішити, що недоліки маляти залежать лише від неї. Люди зроблять що завгодно, щоб не визнати, що їхні життя не мають змісту. З них немає користі. У них немає задуму.

Якось вранці, коли ми одягалися, я помітила, що Джанін досі у своїй білій бавовняній нічній сорочці. Вона просто сиділа на краю ліжка.

Я подивилася на подвійні двері спортивного залу, де зазвичай стояла Тітка, щоб знати, чи помітила вона, але тітки там не було. Тоді вони були вже більш упевнені в нас, іноді лишаючи без нагляду в класі, а то й у кафетерії на кілька хвилин. Можливо, вона вискочила перекурити чи випити кави.

— Дивись, — сказала я Алмі із сусіднього ліжка.

Алма подивилася на Джанін. Тоді ми обидві підійшли до неї.

— Одягайся, Джанін, — сказала Алма її білій спині. — Нам непотрібні зайві молитви через тебе.

Та Джанін і не поворухнулася.

Тоді Мойра вже була з нами. Це було перед тим, як вона звільнилась, удруге. Вона досі накульгувала через те, що їй зробили з ногами. Обійшла ліжко, щоб побачити обличчя Джанін.