Маргарет Этвуд - Оповідь Служниці

— У мене немає думки, — повторюю я.

Він зітхає, розслабляє руки, але лишає їх у мене на плечах. Він знає, що я думаю, то й добре.

— Ліс рубають — тріски летять, — ось що він каже. — Ми думали, що це на краще.

— Краще? — перепитую я тихо. Як він може вважати, що це краще?

— Краще ніколи не буває для всіх, — уточнює він. — Комусь завжди гірше.

Я лежу горілиць, вологе повітря тисне на мене, як свинець. Хотіла б я, щоб пішов дощ. А ще краще — гроза, чорні хмари, блискавка, оглушливі звуки. Тоді може зникнути електрика. Я б могла спуститися до кухні, сказати, що мені страшно, посидіти з Ритою та Корою за кухонним столом, вони б дозволили мені боятися, бо поділяють цей страх, вони впустили б мене. Горіли б свічки, ми дивилися б, як наші обличчя з’являються і зникають у миготінні, у білих спалахах гострого світла за вікнами. «Господи, — сказала б Кора. — О Господи, врятуй нас».

Після того повітря стало б чистим і легшим.

Я дивлюся на стелю, на коло вапняних квітів. Намалюй коло, встань всередину — воно захистить тебе. Посередині висіла люстра, на ній — перекручене простирадло. Там гойдалася вона, легенько, наче маятник; так розгойдується дитина, коли висне на гілці. Тоді вона була в безпеці, уже зовсім захищена, коли Кора відчинила двері. Іноді я думаю, що вона досі тут, зі мною.

Я почуваюся похованою.

Нині день, у небі імла, сонце розсіяне, але важке — воно всюди, наче бронзовий пил. Я пливу з Гленовою тротуаром; наша пара, перед нами друга пара, через дорогу — третя. З відстані ми повинні мати гарний вигляд: мальовничо, наче голландські доярки на бордюрі шпалер, наче полиця, повна сільниць та перечниць у вигляді старовинних костюмів, наче флотилія лебедів або чого завгодно, що може повторюватися з мінімальною грацією та без варіацій. Милує око, очі, Очі, бо саме для них це видовище. Ідемо на Молитвосвято, показати, які ми слухняні й побожні.

Жодної кульбабки не видно, усі газони скошені. Мені так хочеться одну, лише одну, нахабно смітникову, випадкову, вічножовту, наче сонце, — такої важко позбутися. Радісну та плебейську, яка сяє однаково для всіх. Ми робили з них каблучки, і вінки, і намиста, вони лишали в нас на пальцях гіркі молочні плями. Або я лоскотала ними її підборіддя: любиш пухнастиків? Вона їх нюхала — на носі лишався пилок (чи то було з жовтцем?). Або ми розкидали насіння: я уявляю, як вона біжить через газон, просто переді мною, їй рочків зо два чи три, і вимахує квіткою, наче бенгальським вогником, цим маленьким ціпком із білим вогнем, і повітря заповнюють крихітні парашутики. Дмухни — й дізнаєшся час [36] Гра: треба здути з кульбабки все насіння, скільки разів для цього потрібно дмухнути — така й година. . Увесь цей час здутий літнім вітерцем. Про кохання питали в ромашок — це ми теж робили.

Ми вишиковуємося, щоб пройти заставу, стоїмо — двійко, двійко, двійко, наче дівчатка з приватної школи, які пішли на прогулянку й надто затрималися. На довгі роки, так, що все переросли — ноги, тіла, сукні. Наче зачаровані. Це казка — мені хочеться так вірити. Замість того нас перевіряють, двійками, і пропускають далі.

Через якийсь час ми звертаємо праворуч, ідемо повз «Лілеї» і далі, до річки. Хотіла б я піти ще далі, до широких берегів, де ми лежали на сонці, де мости вигинають спини. Якщо довго йти вниз уздовж річки, її жилавих вигинів, дійдеш до моря; але що там робити? Збирати черепашки, ніжитися на блискучих каменях.

Та ми не підемо до річки, не побачимо невеликі бані на будівлях біля неї — білі із синім і золотим, цнотлива яскравість. Звертаємо до сучаснішої будівлі з великим плакатом над дверима: «СЬОГОДНІ ЖІНОЧЕ МОЛИТВОСВЯТО». Плакат затуляє колишню назву, щось про мертвого, застреленого, президента. Під червоним написом менші чорні літери, обрамлені крилатим оком з кожного боку: «БОГ — НАДБАННЯ НАЦІЇ». Обабіч дверей стоять Хранителі — без них не обходиться; дві пари, усього четверо, зі зброєю, дивляться прямо. Вони майже такі, як манекени в крамницях, з охайними зачісками, випрасуваним одностроєм та жорсткими, наче пластиковими, молодими обличчями. Сьогодні прищуватих немає. У кожного напоготові пістолет-кулемет: бозна-які небезпечні чи підривні діяння можемо вчинити всередині.

Молитвосвято проходитиме в критому дворі — прямокутному просторі зі скляним дахом. Це не загальноміське Молитвосвято — такі проводяться на футбольному полі, — воно лише районне. Ряди складаних дерев’яних стільців із правого боку, для Дружин та дочок високопосадовців чи офіцерів, різниця невелика. Галереї вгорі, з бетонним поруччям, для жінок класом нижче — Марф та Еконожин у кольорову смужку. Для них відвідини Молитвосвят не обов’язкові, особливо якщо вони на роботі чи мають малих дітей, але галереї все одно повні. Гадаю, це певний вид розваги, наче вистава чи цирк.