Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

«Он знову той кумедний старий дивак волочить своє овече сідало», — уже бринів мені у вухах шепіт з виноградної вітрини.

Гольфова прогулянка від самого початку зійшла на пси.

Хоча все починалося відносно гарно. Кава з тістечками у будівлі клубу й приязний та імпозантний інструктор, що втовкмачував нам правила гри. Та щойно ми вийшли надвір, аби попрактикуватися в тому, чого він нас щойно з тяжкою бідою навчив, як почався дощ. Стало холодно. А ще, як виявилося, було забагато понтів з нашого боку, бо, по правді, ми заледве могли вдарити м’ячика. Ну, щоб ви мали хоч якесь уявлення: Еф’є вцілила собі ж по литці, а ключка Греме випорснула йому з рук, мало не влучивши інструкторові в голову. Лише Еферт на своєму інвалідному візку зробив фурор: його м’ячик кілька разів летів щонайменше на сотню метрів.

Уже за півгодини ми всі відчули, що як для першої спроби з нас досить, хоча й використали лише половину часу.

Потім у порожньому барі ми випили по келиху вина, і я викликав мікроавтобус — на годину раніше, ніж планувалося.

Усі залишалися чемними, заспокоювали, що це була класна ідея, проте погода та наш поважний вік не спрацювалися. А я й досі, через день, почуваюся пригніченим. Я по-дитячому вразливий до розчарувань.

Я й далі переймався провальною поїздкою на гольф, коли до мене зайшов Еферт. Через якихось п’ять хвилин він пригрозив піти, якщо я зараз же не перестану скімлити.

«Мої нерви не витримають цього скигління старого дивака про невеличке буденне розчарування».

Це мене трохи розворушило.

До того ж Еферт пройшов із гарною новиною: Загін день народження для самотніх старих розформували на бажання волонтерів.

Натовп якихось незнайомців, котрі приходять заспівати тобі, а потім призволяються твоїм же святковим тортом, — таких веселощів для мене вже занадто, щоб і далі кайфувати від самотності. Зізнаюся, торік мені не стало духу сказати їм не приходити. На відміну від Еферта. Та вони все одно прийшли під його двері й заспівали «Многая літа».

Пані Оперс нещодавно вирішила ходити задом наперед: через це, як вона гадає, їй рідше хотітиметься в туалет. Планую номінувати її на Іґнобелівську премію, яку цього року отримало чимало виняткових дослідників. Наприклад, Браян Крендал — за дослідження власних екскрементів після споживання вареної землерийки. А ще японсько-китайська команда, яка досліджувала вплив опери на ймовірну тривалість життя миші після операції на відкритому серці. О, а ще ж Густано Піццо, котрого посмертно нагородили за винайдення пастки для викрадачів літаків: негідника опускало в капсулу, яку пілот міг потім скинути на парашуті. Хоч дехто вважав парашут непотрібним прибамбасом.

Пан Шіппер попросив, аби всі зберігали для нього використані сірники. Він планує побудувати з них точну копію нашого будинку для людей похилого віку. Той старигань сподівається, що потрапить так на сторінки «Het Parool». Стельваген входить до консультативної ради газети.

Хтось колись змайстрував із семи мільйонів сірників модель собору Святого Петра. Такі проекти завжди наштовхують мене одну на думку: «Горить!» Двадцять п’ять років здиміє за три хвилини. Десь глибоко в душі в мені живе руйнівник.

Півтора тижні тому надворі було 28 градусів і літо. Тепер — 14 градусів і осінь. Не люблю осені. Ну так, звісно, гарні кольори, та це кольори відмирання. В осінь свого життя я вже й так задосить набачився смерті та чахнення, тож не потребую нагадувань від зів’ялого листя. Осінь пахне будинком для людей похилого віку. Дайте мені весну, новий початок як компенсацію.

А ще ненавиджу короткі й холодні дні, а празникування Святого Миколая і Різдва точно не змушують мене стрибати від щастя.

Якщо я починаю говорити немовби старий буркотун, то хіба ж це не для цього заводять щоденник? З ним я можу час від часу постогнати й поойкати і при цьому нікому не заважати.

Ревнощі в старечому віці інколи бувають дуже сміховинними.

Оскільки тут у нас надлишок жінок, одружені пані не спускають очей зі своїх чоловіків. Пані Даалдер ніколи не відходить більш, ніж на метр, від пана Даалдера. На кожну жінку, яка посміє приділити її чоловікові хоч найменший вияв уваги, вона кидається, мов сторожовий пес. Навіть якщо за столом довірлива сусідка лише попросить його передати цукор.