Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Пункт 1: згідно із цими новими ухвалами, кільком пожильцям взагалі не варто тут бути. Вони ще надто жваві і самостійні. Ходили чутки, що людей цієї категорії викинуть, аби звільнити кімнати для серйозніших випадків. Це створило помітну метушню, а в деяких квартирах ще й вилилося у раптове загострення наявних хвороб. Просто, аби перестрахуватися.

Проте тепер ми всі можемо полегшено видихнути: керівництво письмово запевнило пожильців, що ніхто нікого не змушуватиме піти звідси, незалежно від стану здоров’я. «За поодинокими винятками через незалежні від нас обставини».

Соромно, що вони додали таку умову.

Пункт 2: з приглушених розмов за кавою я второпав, що дехто з пожильців, хто лише тепер обнулив свої банківські рахунки, ховає заощадження під матрацом чи у старій шкарпетці.

«Догляд за людьми похилого віку має бути безкоштовним, ми задля цього важко працювали все своє життя», — ось думка більшості. Два євро за мікроавтобус — це вже відвертий грабіж.

Кілька прикрих випадків, про які говорять лише пошепки, що діти, мовляв, уже зняли з банківських рахунків останню копійчину, навіть не запитавши — «задля збереження». Збереження спадку, вони мали на увазі.

«Кожний ваш прожитий день вартує мені купу грошей», — підсміховується син пані Шіпперз. Це він так жартує собі. А от його позбавлена почуття гумору дружина сидить і лише киває на знак згоди.

Ініціатива під назвою «Зустріч із бабусею». Діти збираються, щоби провести день з якоюсь бідолашною старенькою, незалежно від того, хто на противагу самотує вдома. Гадаю, що це також міг бути й дідусь. Група дітей із середньої школи обрала декого з наших пожильців для походу в частково переобладнаний парк мініатюр Мадюродам. Ризикуючи, що мене прозвуть буркотливим старим скнарою, я краще залишився би вдома. Похід у Мадюродам за жодних обставин не буде надто веселим, а в товаристві одинадцяти- та дванадцятирічних усезнайок, яких я ніколи раніше не бачив, це було би до сказу нудно.

Припини бути таким негативним, Груне, це гарна ідея! Особливо, якщо згадати, що нинішні діти, схоже, вважають, що перейматися старими людьми — це лише марне гайнування часу, оскільки про них подбають соціальні служби. Чимало дорослих вважають так само.

Газети, які зволили розпочати рубрику «Зустрічі з бабусею», повідомляють про тривожну статистику, дану Бюро економічної політики: у Нідерландах півтора мільйона самотніх людей похилого віку, з них більше 300 000 абсолютно самотніх. Це багато.

Проте слід зауважити, що дехто зі старих людей самі домагаються цього. Приміром, лише тут, у цьому притулку, десятки тих, кого уникають, немов чуми, позаяк ці фантастичні зануди нестерпніші від скалки в задниці. Перепрошую за таку правду, але вже такою непривабливою вона є.

Нещодавно підслухав: «Хоча б тут є з ким поговорити?». Насправді, це велика перевага цього місця — на противагу домашньому існуванню, де в обговоренні погоди можна покладатися лише на кота чи канарку.

Мені от цікаво, скільки тутешніх мешканців страждають від «безпросвітної» самотності?

Стаття про гарненьких американських «п’ятиліток», котрим на день народження дарують першу рожеву рушницю під назвою «Моя перша гвинтівка» зі справжніми кулями, змусила мене замислитися, чи, бува, в американських будинках для людей похилого віку старпери не розгулюють із зарядженою «Моєю останньою гвинтівкою». Маючи стільки згадок про хворобу Паркінсона [46] Хвороба Паркінсона — хронічне неврологічне захворювання, притаманне людям похилого віку. , це спричинило би чимало нещасних випадків. Я нічого не чув про масову стрілянину, проте навіть подумати не можу, що не траплялося хоча би кількох інцидентів, коли старі стріляли навмання по співмешканцях, захищаючи свою Богом дану власність — шматок торта, наприклад.

Однак в тому, щоби жити в оточенні купи зброї, є й одна перевага — вам не доведеться танцювати з бубном для того, щоб отримати невловиму «евтаназійну» пігулку. Доки ти ще можеш поворухнути хоча би вказівним пальцем, рішення чекає на тебе в кобурі.

З року в рік ми не втомлюємося живописати весняні дивовижі — поступове відродження природи. «Воно росте просто на ваших очах» , — почуєте щонайменше тричі за день. Тоді Еферт жартівливо мовить: «А я не тільки бачу, як воно росте, а ще й чую ». Часом дехто й справді намагається почути. Інколи, хоч і дуже рідко, багато хто підтвердить, що теж чує те проростання.