Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

«Боже, це вже котра година?»

Це означало: наш час вичерпано.

Інколи я замислююся: кулінарний гурток, хіба це трохи не по-дівчачому? Проте, з іншого боку, якщо ти не хочеш дати шанс тому, що наразі тебе не цікавить, то ризикуєш стати забутим Богом і людьми старим кордуплем. А це хоч би там який, а привід чимось зайнятися.

Ще три нічні красуні спочинуть, а тоді я відкладу це до наступної весни. Найближчими днями займуся весняним прибиранням. Вимию холодильних, вичищу кухонні шафки. Зміню свій зимовий гардероб на літній. Про всяк випадок залишу тільки рукавиці і в’язаний светр.

Учора вдень заходив до Еферта. Він запросив мене на чарку, та коли я дістався туди о четвертій годині, він вже добряче назюзюкався і без мене. Через півгодини він зсунувся зі свого крісла. Я підіткнув навколо нього ковдру, погодував пса, а тоді повів його (пса, звичайно) на прогулянку, залишивши записку серед фотографій померлих родичів на комоді: «Гарно провів час. І дякую за 100 євро».

Геріатр і сам був кандидатом на геріатричну опіку: віком геть за шістдесят і завважки десь так кілограмів 120. Він також був неабияким веселуном, що я вважаю для лікарів плюсом. Погані новини значно вразливіші, коли їх повідомляють із похоронним виразом обличчя.

Ні, жодних поганих новин мені не звістив цей лікар Янґ [28] Янґ (англ. Young ) у перекладі означає «молодий, юний». (саме ім’я лиш чого варте!), не хвилюйтеся, хоч і назвати їх хорошими якось язик не підіймається: чимало органів вже добігають свого кінця, або й уже добігли. Суглоби тривожно зношені, простату вже не вилікувати, легені наче виваляні у смолі і працюють абияк, та й із серцем не все гаразд. Одне лиш добре: розум достатньо чіпкий, що все це усвідомлювати. Жодних ознак Альцгеймера, щонайбільше — легка забудькуватість, а це є нормою на схилі років.

Що ж, дякую, лікарю!

Такими були висновки Янґа, що їх він проказав, підморгуючи та пересипаючи химерними жартиками, а насамкінець зізнався, що він може мені поспівчувати, бо й сам вже страждає на численні недуги. Свою промову лікар завершив розкотистим сміхом. І якби не той сміх, то це б і справді сприймалося як правда. Лікар, який скаржиться пацієнтові на власне здоров’я, — нонсенс!

Він виписав мені нові пігулки і лише на мить замислився, прикидаючи, скільки ж мені їх приймати. «Лікарі в наш час такі доки у своїй справі, що вдень з вогнем не знайти здорового», — на цьому він закінчив консультацію. Було над чим замислитися!

Коли я зібрався було йти, то все ж набрався відваги запитати, чи не дасть він мені якихось ліків для покращення настрою, якогось помічного стимулятора, аби легше переживалися лихі дні. Він же зі свого боку пообіцяв обмізкувати це.

Варто було відразу домовитися про ще одну зустріч.

Сьогодні вранці директорка повідомила нам (мені, Антуану та Ріа Травемунді), що проект кулінарного гуртка не вдасться втілити в життя через інструкції з охорони праці. «На жаль, на жаль!» — наспівуючи, додала вона.

Кумедно, проте я чомусь не повірив у її жалі.

— Які ще інструкції з охорони праці? — запитав я.

Вона почастувала нас заплутаними поясненнями про те, кому і що робити можна, а кому — ні. Усе зводилося до того, що нам не можна торкатися до кухонного приладдя. Установа не має страхування від нещасних випадків. Я зауважив, що в нас і не було наміру користуватися кухонними приладами. Нам потрібно лише кілька каструль і ножів.

— Я розумію, але не все так просто.

За словами Стельваген, навіть безневинне перебування в одній кімнаті з тим кухонним приладдям уже спричиняє страховий ризик.

— Чи можу я поглянути на ті інструкції? — якомога нейтральніше запитав я.

— Ви мені не вірите, пане Груне?

— Звісно ж, вірю. Я просто хочу ще раз дещо перевірити.

— Ще раз перевірити що?

— У теперішні часи будь-який керівник підтвердить: ще раз перевіряти — не означає не довіряти. Хіба не так?

— Подивлюся, що зможу зробити.

— Дякую.

Ріа й Антуан сиділи і слухали із роззявленими ротами, і лише тепер їх закрили.

До чаювання вони дещо оговталися. У минулому вони завжди вірили директорці, однак тепер їхню довіру підірвали. Їм здавалося, що кинути їй виклик — це було актом відваги. Втім, я тепер і сам так думаю.

Пізніше я розповів про нашу розмову Еф’є, сподіваючись, що в мене при цьому не надто самовдоволений голос. Вона сказала лише одне: «Гарна робота, Груне!»