Дэниел Киз - П'ята Саллі

Вона уповільнила хід та обернулася до нього:

— Чому ти думаєш, що мені потрібен співрозмовник?

— Сьогодні на роботі ти здавалась якоюсь іншою. Коли ти така засмучена вийшла з ресторану, я пішов слідом, бо думав, що тобі потрібна допомога.

— А що змінилося?

— На твоєму обличчі була якась безнадія, якесь збентеження. Зараз цього немає. Ти знову змінилась.

— Говори конкретніше. Як саме?

— Ти зараз не така, якою була, коли вперше прийшла на роботу. Тоді ти здавалася сором’язливою та звичайною, а потім раптом стала дуже жвавою. Спочатку я купився на ту історію про роботу фотомоделлю. Але коли Еліот розповів мені про ваше побачення, якою ти була шаленою, і все, що тебе турбувало, — це танці, мені почало здаватися, що щось тут не так.

Їй було невтямки, хто такий Еліот, але пам’ятала слова Деррі про те, що Белла була дурненькою танцівницею. Тож із Еліотом, мабуть, була Белла.

— А зараз?

— Ти серйозніша. По-іншому розмовляєш… виразніше.

— Я — мінлива людина, — сказала вона.

— Думаю, саме це мене й зацікавило.

— Зацікавило, яким чином?

— Я хочу стати кимось більшим, ніж твоїм роботодавцем. Я б хотів із тобою ближче познайомитися.

— Гаразд, — сказала вона. — Можеш зводити мене на Ґрінвіч-Віллидж та пригостити капучино.

Коли вони йшли повз вітрину магазину, Нола побачила ту неоковирну квітчасту сукню та скрикнула:

— О Господи Боже! Я не можу піти в такому паскудстві на Ґрінвіч-Віллидж. Мені треба повернутися додому та переодягтися. Чому б нам не зустрітися пізніше?

— Дозволь піти з тобою.

— Ти не віриш, що я прийду?

— Еліот попереджав, що ти дуже непередбачувана.

— Слухай, — сказала вона, — якщо ти хочеш піти зі мною та почекати, поки я переодягаюсь, то без проблем. Не знаю, скільки в мене є часу. Але я багато чого хотіла б сьогодні встигнути, і секс — не один із пунктів мого порядку денного. Якщо плануєш саме це, тобі краще не витрачати час дарма.

— Я просто хотів провести з тобою вечір, — сказав він. — Мені ніяк не вдається тебе зрозуміти.

Вона вирішила, що пояснить йому ситуацію, та не вибовкуватиме все.

— У мене бувають зміни настрою, Тодде. Бувають часи, коли я поводжуся по-одному і віддаю перевагу одним речам, а тоді несподівано — без жодних пояснень — я просто розвертаюся на всі сто вісімдесят градусів.

— Ти не схожа на інших жінок. Це мене збуджує.

— Головне, щоб ти не надто збуджувався.

— Саллі, я…

— Звертайся до мене на прізвисько — Нола.

— Ще одне прізвисько?

— Деякі люди ж колекціонують пляшки з-під пива.

Вони сіли в таксі, й Нола наполягла, що сама заплатить. Біля будинку Тодд глянув на вітрину майстерні Ґрінберґа та помахав рукою.

— Привіт, Мерфі.

Вона повернулася до нього.

— Що це означає?

— Еліот згадував, що ти йому розповідала про це. Ну, знаєш, про охоронну систему Ґрінберґа.

Нола округлила очі.

— Думаю, це дурна ідея, ставити манекен на варту, а ще дурніше — це одягати його в форму поліцейського та давати ім’я. Ще один порожній чоловік.

Тодд швидко кивнув.

— Я погоджуюся з тобою… цілком і повністю.

— Цікаво, чому він його називає Мерфі? — сказала вона.

— Ну, знаєш, закон Мерфі, — сказав він. — «Якщо яка-небудь неприємність може трапитись — вона таки трапиться». Думаю, старий Ґрінберґ просто песиміст.

Нагорі в квартирі Нола сказала Тоддові посидіти у вітальні, поки сама пішла в спальню переодягнутися. Вона вдягла свою улюблену денімову сорочку, оббризкані фарбою джинси та сандалі.

Несподівано Нола помітила, що її книги лежали розкидані на підлозі з іншого боку ліжка. Боже, чому Саллі просто не може залишити її речі в спокої? Сама вона робила все можливе, щоб навіть пальцем не торкатися речей Саллі. Нола підняла книжки, стала на крісло та сховала їх на полицю в комірчині. Чорт забирай, книжки були корисними як один з тих небагатьох способів розширення світогляду, втечі з цієї психічної пастки. Вона відчувала себе замкненою в клітку з чотирма невидимими тваринами і мусила бути обережною, щоб не вдиратися на їхню територію. Що ж, подумала Нола, стискаючи кулаки, а вони хай на мою не зазіхають.

Вона прийшла зі спальні та, навіть не дивлячись на Тодда, сердито сказала:

— Ходімо.

— У тебе сумний голос.

— Ти йдеш, чи як?

Вони сіли в таксі. Нола ненавиділа метро, тисняву натовпу й із задоволенням відзначила, що Тодд відчував її потребу власного простору, бо близько він не присувався. Нола наполягла, що заплатить за таксі, хоча якась її частина хотіла дозволити йому це зробити. Вона не хотіла себе будь-яким способом до чогось зобов’язувати.