Дэниел Киз - П'ята Саллі

— Ти представилася Беллою після того, як вийшла з того туалету.

— Це неможливо.

– І ти поводилась, як інша людина. Була шаленою, сексуальною та грайливою. Танцювала, поки не впала.

Саллі витріщилась на нього, а тоді почала плакати.

— Агов, Господи, я ж не хотів. Я подумав, тобі важливо знати, що відбувається, щоб ти змогла щось із цим вдіяти. Мусиш розповісти про це своєму лікареві. Він тебе вилікує, тоді ти зможеш зібратися з думками, і все буде гаразд. Я хочу, щоб ти знала, в тебе є друг, до якого можеш прийти, якщо стане важко. Дзвони мені в будь-який час доби, і я допоможу. І не турбуйся за роботу. Я тебе прикрию, якщо буде надто сутужно.

— Дякую, Еліоте, — сказала Саллі, витираючи очі та усміхаючись. — Ти один із найприємніших чоловіків, яких я коли-небудь зустрічала.

Він провів її до вхідних дверей, а вона простягнула йому руку. Еліот стиснув її та попрощався.

Саллі зайшла до квартири і роззирнулася навколо, щоб впевнитися, що залишилася на самоті. Вона підійшла просто до дзеркала та глянула на своє обличчя, щоб впевнитися, що воно їй знайоме. Боялася, що могла забути його.

— Ти божеволієш, — сказала вона сама до себе.

Тоді лягла на ліжко і втупилася в стелю.

Коли Саллі нарешті заснула, їй приснилося, що вона танцює з Еліотом на пляжі — тільки то був не Еліот, а Мерфі, і вона не була собою, а перетворилася на манекена на ім’я Белла — й вони обоє танцювали в океані, доки хвилі не зімкнулися над їхніми головами, прибій відірвав їх одне від одного, й вони втопилися.

Такий самий сон наснився Саллі наступної ночі, й коли вона у п’ятницю розповіла про це докторові Ешу, той попросив її прилягти на кушетку та висловити спонтанні асоціації, пов’язані з образами зі сну, танцем манекенів. Саллі пішла ланцюгом ментальних образів… манекени… одяг… гладеньке… тверде… танці… розрив… голизна… смерть… Сіндерелла…

І тут вона затнулася. Більше асоціацій не було.

— Повернімося трохи назад. Які думки у вас спричиняє ідея розриву?

— Жодних.

— Щось у вашій підсвідомості намагається з вами зв’язатися, Саллі. Потрібно відкритися, щоб ви могли сприймати сили у вашій свідомості, які намагаються допомогти.

— Я не розумію, про що ви, докторе Еш.

— Я можу допомогти, Саллі, але розуміння та зцілення повинні виходити від вас. Які думки у вас викликає Сіндерелла?

— Смерть.

— Чому?

— Вона була моїм кошеням, і вона померла.

— Як?

— Я не пам’ятаю. — Та коли вона це сказала, по щоках почали котитися сльози. — Я так багато всього не пам’ятаю.

— Які ж думки у вас викликають танці?

Вона ніяково засовалася на місці, а після довгої тиші промовила:

— Зачекайте, я дещо згадала про Сіндереллу. Мені спало на думку ім’я Деррі. Я назвала одну зі своїх ляльок Деррі, від середньої частини… Ой, я вам це вже розповідала?

— А ви пам’ятаєте, як розповідали?

— Ні. Просто якесь відчуття, ніби я могла розповідати. То це правда?

— Так, — сказав він. — Поки були під гіпнозом, але коли вийшли з нього, то не запам’ятали нічого з того, що говорили під час сеансу.

— Це те саме, що й ці провали. Я не пам’ятаю, що казала чи робила, тільки якісь туманні відчуття. — Вона знову замовкла.

— Ви збиралися будувати асоціації до танців.

Саллі отупіло глянула на нього.

— Хіба?

Роджер усміхнувся та кивнув.

— А тоді ви заблокували це, і раптом відійшли від теми.

Вона прилягла на кушетку й відчула, як вага тіла тисне на шкіру, ніби хотіла втопитися в ній.

— Я не вмію танцювати, — сказала вона. — Ніколи не вміла. Я незграбна. Не маю відчуття ритму. Ненавиджу танці.

Він чекав, киваючи. Її пересмикнуло. Образи сну заповнили зір — тіниста постать із довгим рудим волоссям, що шалено витанцьовувала, й у голові вигулькнуло ім’я Белла.

— Я була з одним зі своїх керівників минулого вечора. З Еліотом. Він розповів мені, що я танцювала і називала себе іншим іменем.

— Яким іменем?

— Белла.

— Ви використовуєте це ім’я?

— Ні. Звісно, що ні. Колись у мене була лялька на ім’я Белла…

— Чому ви зупинилися?

— Думаю, це я вам також розповідала.

Він кивнув.

— Ви розказали мені імена ваших ляльок.

— Під гіпнозом?

— Так.

— Чому я цього не пам’ятаю?

— Тому що вони у вас асоціюються з болем. Ви не хотіли пам’ятати.

— Але я мушу згадати для того, щоб мені покращало, правда?

— З часом, — сказав він. — Воно до вас повернеться. Не варто поспішати.

Саллі опустила очі в підлогу.