Дэниел Киз: П'ята Саллі

Саллі дуже налякалась. Я відчувала, як вона дрижить. Він вколов їй препарат, тоді попросив порахувати у зворотному порядку від ста. Поки вона дісталася до вісімдесяти восьми, то почала пропускати цифри, плутатися в них, язик заплітався. Її рот ніби набили ватою.

— Тепер, Саллі, — сказав він. — Не засинайте. Залишайтеся при тямі та зосередьтеся. Повернімося до вашого дитинства. Коли я полічу до п’яти, ви опинитеся в періоді, коли ще не було жодних втрат свідомості та провалів у пам’яті. Ви розплющите очі та побачите все перед собою, ніби воно на екрані телевізора, відбувається з кимсь іншим. І ви опишете все, що побачите, почуєте та відчуватимете. Ви мене розумієте?

Вона кивнула.

— Що ж, тоді добре, — сказав він. — Один-два-три… чотири… п’ять!

Вона розплющує очі, дивиться на телеекран у голові та розповідає йому, що бачить.

Вона дуже маленька. Її батько, Оскар, худорлявий сутулий чоловік із тоненькими вусиками та сонними очима, бере її з собою на свій короткий шлях доставки пошти, дозволяє нести листи до поштових скриньок чи передавати їх леді, які стоять біля вхідних дверей та гладять її по голові за те, що вона така гарна дівчинка. Одна жінка пригощає її шматком пирога, і вона вимащує свою зелену сукню гарячою яблучною начинкою. Але Оскар цього не помічає. Він іде далі, усміхається сам до себе, ніби сміється крізь сон. Коли його шкіряна поштова сумка стає порожньою, він садить у неї Саллі та несе додому. Вона неймовірно щаслива. Вона знає, як сильно він її любить, і вона любить, коли він щоночі перед сном розповідає їй казки, які дістає зі своєї бездонної магічної поштової сумки. Та одного дня, коли їй було чотири роки, він заходить у «Трилисник», щоб перехилити кілька чарочок, підносить її в сумці та садить на бар, а вона лякається, бо вже двічі він раніше сильно напивався і йшов кудись, залишивши її. Одного разу він загубив її в цирку на Медісон-сквер-ґарден [26] Madison Square Garden — спортивний комплекс у Нью-Йорку, місце проведення багатьох заходів. , після того, як випив зі своєї металевої фляги, а ще одного разу в метро він сів у поїзд без неї. Вона пробивалася крізь натовп, плакала та верещала, а коли поліцейський підхопив її, то закричала: «Мій татко загубився! Мені треба знайти свого татка!»

Якогось дня, після того, як він загубив повну торбу пошти, Оскар зник назавжди. Її мама сказала, що він, мабуть, так напився, що впав у Гудзон [27] Hudson River — річка на сході США. і втопився, але Саллі ніколи в це не вірила. Й до сьогодні, коли б вона не побачила уніформу поштаря, вона вдивляється, чи це не стомлений чоловік із сумними заспаними очима та тонкими вусиками, який іде й сміється сам до себе. Вона впевнена, що він думає, ніби загубив її десь і дотепер шукає.

— Дуже добре, Саллі. Тепер розслабтеся. Воно все до вас повертається. Ви бачите свого вітчима та матір?

Канал перемикається, й тепер Саллі бачить їхній однокімнатний будинок та описує його. Ніч. Навкруги безлад. Велике розбурхане двоспальне ліжко, а біля нього — її ліжечко. В дров’яній печі потріскує полум’я. Її мама шиє. Вона розтовстіла і носить безформну домашню сукню. Темно-каштанове волосся зв’язане ззаду в жмуток. Лінії під очима роблять її схожою на жінку, що надто часто плаче.

Саллі сидить на підлозі, грається зі своїми ляльками та бачить, як її вітчим, Фред Ва́єнт, вимикає телевізор. Він підводиться з м’якого плетеного крісла та каже: «Вів’єн, виведи малу».

Її мама відповідає: «Я втомлена, Фреде. У мене болить голова…»

Фред окидає її лютим поглядом і зсовує назад свій кашкет, який він носить завжди, навіть у домі, й стає видно западину в лисому черепі, де його колись вдарили по голові під час п’яної бійки.

«Я сказав, відведи малу та пішли в ліжко».

Її мама опускає плечі та зітхає. Обличчя колись ніжне та красиве стало одутлим та зблідло й тепер виглядає, як шматок обвислого тіста.

Вона кидає своє шиття назад у кошик, бере Саллі та її чотирьох ляльок і відводить до комірчини, а Саллі починає тихо плакати, бо її лякає темрява.

Екран телевізора в її голові темніє, каже Саллі, й вона чує якісь звуки — думає, що то крісло — ним підпирають двері. Саллі налягає, але вони не відчиняються. Через кілька хвилин починають скрипіти пружини ліжка, й вона уявляє, що то вони вдвох стрибають на постелі. Саме такі звуки були, коли вона сама скакала на ліжку, а мама кричала, щоб вона зупинилася. Вона уявляє, як вони плигають на ліжку, щоб воно отак скрипіло, але не розуміє, чому їй не можна дивитися. Вона думає, що то, мабуть, дуже погано, отак стрибати на постелі, бо мама завжди кричить на неї, щоб вона припинила це робити, а коли вони самі цим займаються, її замикають в комірчині.