Лорен Грофф - Долі та фурії

— Мені страшенно незручно, — промовив Лотто.

— Не бери в голову, — заспокоїв його Чоллі. — На той час вона вже переспала з усією футбольною командою.

Супутниця Чоллі щось здивовано пробурмотіла. Це була модель, уся в хутрі, із якоїсь країни СРСР, чия врода, і Лотто мусив це визнати, затьмарювала навіть Матильду. [У наш час це нескладно.] Лотто глянув на свою дружину, яка стояла на кухні. Вона була якась зачухана, з немитою головою, в окулярах і футболці. Не треба було заводитися з цією вечіркою. Але він тривожився за неї. Уже кілька тижнів вона була тиха, відчужена. Щось було не так. Усе, що він говорив, їй не подобалося, жоден його жарт не сприймався. Річ у її роботі? — зрештою спитав він. Якщо в неї там не виходить, то треба все кидати та починати жити, як справжня сім’я. Якщо він подарує Антуанетті внука, їх точно поновлять у правах. О, тоді в них буде повно грошей, і Матильда зможе трохи перепочити, з’ясувати, що насправді вона хоче робити зі своїм життям. Вона нагадувала йому художника, який ніяк не може знайти свій засіб вираження, пробує то одне, то інше і не знаходить способу показати, що його хвилює. Можливо, вона знайде його в дітях. Але, о Боже, Лотто, облиш, будь ласка, перестань мені про це говорити, припини оці безкінечні розмови, не треба про дітей, шипіла вона. Та й то правда, вони були ще занадто молоді, мало хто з їхніх друзів обзавівся потомством, принаймні навмисно. Тому він припинив ці розмови й відволікав її за допомогою відео й випивки. Йому здалося, що ідея влаштувати вечірку з дегустацією вин підбадьорить її, але ясно було, що найбільше їй хотілося піти на їхній новий матрац у спальню з вишитими занавісками, з гніздами на старовинних гравюрах і залягти там на самісіньке дно. Сьогодні ввечері він просто нав’язав їй цю вечірку.

Його тривога наростала. А що як вона збирається кинути його? А може, ця її чорна смуга пов’язана не з нею, а таки з ним? Він знав, що розчарував її. А раптом вона зрозуміла, що без нього їй буде краще? Він розкрив обійми назустріч їй, більше для того, аби заспокоїти себе, але вона просто принесла паперовий рушник, щоб він перев’язав їй палець, із якого текла кров.

— Не знаю. По-моєму, весело, — сказала Рейчел.

Віддана Рейчел із гострим маленьким личком і голодними очима. Вона приїхала на вихідні до міста зі своєї підготовчої школи. Їй ледве виповнилося чотирнадцять, а вигляд у неї був дуже втомлений. Лотто помітив, що її нігті обгризені до м’яса. Треба спитати в Саллі, що з нею відбувається таке, чого він не знає.

— Багато уроків задають. А тут вечір п’ятниці, піжамна вечірка, вся спальня на вухах.

— Так і бачу. Пляшка м’ятного шнапсу. «Клуб „Сніданокˮ» на відику. Хтось усю ніч рюмсає у ванній. Опівнічні пробіжки голяка через двір. Вічна дівчача гра в «пляшечку». І тут Рейчел така — читає книжечку в куточку, в піжамці з омарами, й поглядає на всіх, як міні-королева, — описав Лотто. — А в щоденнику просто розгромна рецензія.

Рейчел додала:

— Нудно, банально й прісно. Два великі пальці вниз.

Вони захихотіли, вузол відчаю трохи ослаб. Це потепління було цілком заслугою Рейчел. Маленька крапля, що точить камінь.

У тиші, що запала, озвалась Луанна:

— Звісно, існує професійна етика, яка мала б змусити тебе втриматися й не брати полотно, Матильдо.

— Та якого чорта, — зірвалась Матильда. — Усе було б добре, якби хтось інший витяг його зі смітника? Ти? Що таке, Луанно? Ти що, ревнуєш?

Луанна скривилася. Звісно, вона ревнувала. Луанні, мабуть, важко було, думав Лотто, бути тлом, коли Матильда працювала в галереї. Матильда завжди була другою відповідальною особою. Компетентна, розумна, коректна. Не дивно, що Аріель прихильно ставився до Матильди. Усі прихильно ставилися до Матильди.

— Ха, — вигукнула Луанна, — от сміхота. Ревную тебе?

— Припини, будь ласка, — сказав Чоллі. — Якби це був Пікассо, то всі молилися б на Матильду за її прозорливість. А ти закінчена дупа.

— Ти назвав мене дупою? Та я навіть не знаю, хто ти такий, — вигукнула Луанна.

— Ми зустрічалися мільйон разів. Ти говориш це щоразу, — парирував Чоллі. Даніка спостерігала за перепалкою так, наче це була гра в пінг-понг. Вона ще більше схудла. Її руки й щоки були вкриті якимось дивним пушком. Вона сміялася.

— Будь ласка, перестаньте сваритися, — тихо попросила Рейчел.

— Не знаю, чого я ходила на ваші тупі дурнуваті вечірки, — сказала Луанна встаючи. Вона почала плакати від злості. — А ти — абсолютна фальшивка, Матильдо, і ти знаєш, про що я кажу. — Вона повернулася до Лотто й прошипіла в’їдливо, — А ти, Лотто, ти просто дурненький Бембі. Уже всі крім тебе зрозуміли, що в тебе нема ніякого таланту для сцени. Та ніхто ж не скаже тобі цього, щоб не образити. А особливо твоя жіночка, яка просто розцвітає від того, що робить із тебе якусь дебільну дитину.