Усе ж Матильда ніколи не могла до кінця повірити в це. Не інакше, як оте сіпання ногою було додане пізніше. Вона не могла повірити, але щось у ній таки вірило. Із цього внутрішнього протиріччя все й почалося.
Залишилися тільки факти. До того, як усе це сталося, її дуже любили. Після цього любов зникла. Штовхнула вона його чи не штовхнула, результат був однаковий. Їй не було прощення. Але ж вона була така маленька. І як таке могло статися, як могли батьки так вчинити з нею, як могло статися так, щоб її неможливо було простити?
У шлюбі було щось від математики. І це було не додавання, як могло здатися на перший погляд. Це була геометрична прогресія.
Ось схвильований чоловік у костюмі, на розмір меншому, ніж його довге, худорляве тіло. Ось жінка в зеленій мереживній сукні, дуже короткій, із білою трояндою за вухом. Боже, яка молоденька!
Жінка, що стояла перед ними, була унітаріанським священиком. На її майже голому черепі в плямах сонячного світла, яке пробивалося крізь мереживні гардини на вікні, виблискували сиві волосинки.
За вікном прокидалося містечко Поукіпзі. За ними стояв чоловік у формі доглядача й тихенько плакав, поряд із ним — чоловік у піжамі з таксою: їхні свідки. В усіх сяяли очі. У повітрі відчувався присмак кохання. А може, сексу. А може, тоді це було одне й те саме.
— Так, — сказала вона.
— Так, — сказав він.
Так, вони обоє згодні.
Наші діти будуть з біса красиві, подумав він, дивлячись на неї.
Я вдома, подумала вона, дивлячись на нього.
— Можете поцілувати одне одного, — сказала священик. Так, вони обоє згодні.
Тепер вони дякували один одному й сміялися, документи були підписані, привітання виголошені, на хвилину всі завмерли, так їм не хотілося виходити з цієї чепурної вітальні, де була така приємна й ніжна аура. Молодята знову сором’язливо подякували одне одному і вийшли надвір у прохолодний ранок. Вони сміялися, розчервонілі. Вони зайшли сюди цілими числами, а вийшли — піднесеними до квадрата.
Її життя. У вікні довгохвостий папуга. Шматочок блакитного полудня в лондонських сутінках. Віки за віками затуманюють колишні пристрасті. День на скелястому березі, крихітні створіння в озерці, яке залишив по собі приплив. Усі оті звичайні вечори, прислухання до кроків в освітленому будинку й угадування почуттів за їхнім звуком.
Бо правда була ось у чому: не в значних і яскравих подіях, а в щоденній суєті відчувала вона життя. Сотні разів перекопувала землю в саду, щоразу задоволено прислухаючись до шурхоту лопати об ґрунт, так часто, що те, як вона вганяла лопату і виймала її, як пахла родюча земля, ставало невід’ємною частиною того тепла, яке вона відчула в цьому будиночку у вишневому саду. Або ось це: щоранку вона прокидалася на одному й тому ж місці, чоловік будив її, приносячи чашку кави, в якій усе ще кружляла хмарка вершків. Майже непомітна, ніби між іншим, увага. Йдучи з дому, він цілував її в маківку, і вона відчувала, як щось проростає в ній, чекаючи на зустріч із ним. Саме з таких тихих, ніжних моментів і складався їхній шлюб, а не з церемоній, вечірок, прем’єр, свят чи іншої показушної дурні.
Проте ця частина життя закінчилася. Жаль. Її руки, які вона гріла об чашку з чаєм, були схожі на віхті плетива, розпотрошені грайливими дитячими рученятами. Досить кількох десятків років, і тіло поволі скручується в одну велику судому. Але ж був час, коли вона була сексуальною або ж, якщо не сексуальною, то хоча б мала незвичний вигляд, який привертав увагу. Крізь оце чисте вікно вона бачила, як усе було добре. Вона ні за чим не шкодувала.
[Неправда, Матильдо; шепіт на вухо.]
О, Господи. Так, шкодувала. Була, була одна скорбота, яка й досі гризла її.
Це те, про що вона жаліла все життя: що вона тоді сказала «ні». З самого початку вона майже нікого не впускала у своє життя. У ту першу ніч його молоде обличчя сяяло назустріч їй у примарному ультрафіолетовому світлі; повітря вібрувало від руху тіл навколо, і всередині неї раптово виник здогад: ось він, несподіваний спокій, наближається до неї, яка ніколи, ще змалечку, не знала спокою. Просто так, нізвідки. Із цієї дивної ночі з розривами блискавок у темному дворі студентського містечка, зі спеки, і пісні, і жаги, і тваринного жаху всередині. Він побачив її, стрибнув, поплив через натовп і взяв її руку, цей сяючий хлопець, який пропонував їй місце для спочинку. Він пропонував їй не тільки всього себе, наповненого сміхом, минуле, яке створило його і його тепле живе тіло, яке зворушило її своєю красою і великим майбутнім, що, як вона відчувала, було закладено в нього стисненою пружиною, яка чекала свого часу, щоб розпрямитися. Він пропонував їй факел, який ніс поперед себе в темряві, його розуміння, засліплююче, миттєве, що в її основі таки було щось доброчесне. Разом із цим даром до неї прийшла гіркота жалю й розуміння того, яка велика нездоланна прірва лежить між Матильдою, якою вона була, і Матильдою, якою він її бачив. Зрештою, це питання кута погляду.
Читать дальше