Лорен Грофф - Долі та фурії

Чоллі, який дізнався про цю новину через годину, сів на літак. Ще був ранок, а він уже відімкнув замок до Матильдиної квартири в Лондоні й удерся всередину, спотикаючись і важко дихаючи. Він був зараз такий товстий і древній, як антикварний самовар. Не зважаючи ні на що, він вижив, як щури, медузи і таргани. Він узяв три тоненькі книжки, написані Матильдою, на які вона не отримала жодного відгуку, і запхав собі в сумку. [Алазон, Ейрон, Бомолохос; [40] Шаблонні персонажі в комедіях античного театру. вона звісно була хитра, але всіх тонкощів не знала. Весь наклад цього видання зберігався вдома, в одній із кімнат, у картонних коробках, де вільно паслися таргани.] Хоча він був і старий, та розум у нього був такий же гострий, як завжди. Він налив собі бурбону, потім відставив склянку й прихопив усю пляшку, йдучи на горище. Усю ніч він, сторінку за сторінкою, перегорнув найцінніше: перші нариси п’єс Ланселота Саттервайта в акуратних архівних коробках, шукаючи роздрукований пожовклий примірник «Джерел».

Він один був вартий усього цього будинку. І його він не знайшов. Його більше не було тут, серед інших п’єс-родичів, бо він покинув Матильду кілька десятиліть тому на світанку, поцуплений рукою молодого хлопця, який прокинувся від сорому й люті в чужому будинку, який випустив собаку погуляти в темряві, зробив фруктовий салат і каву, не вмикаючи світла. Він запхав папери під сорочку, й вони нагрілися там об його шкіру, коли він повертався до міста. Зрештою це не мало значення. Ленд мав право на таку ж частку Саттервайта, як і всі інші, це правда. Хлопець, який пояснив крадіжку в листі, всунутому в миску з дозріваючими помідорами; хлопець, який своїми кістками відчував те, що по-справжньому розуміла лише одна людина.

Коли Матильда вже два роки була вдовою, вона поїхала подивитися на Ленда в Нью-Джерсі. Постановка «Бурі». Він грав Калібана. Він непогано впорався з роллю, але не вистачало якоїсь іскри. На дітях геніїв природа відпочиває, ну і так далі. Його найбільшим талантом було чудове обличчя, яке ховалося за гримом. Після виклику на поклін вона вийшла в сутінки. Вона не ховалася, думаючи, що в цьому не буде потреби. Вона набула здорової ваги, волосся відросло, шкіра мала природний світло-коричневий колір. Але він стояв перед театром, палив цигарку у своєму незграбному гримі, з горбом на спині, в якомусь ганчір’ї.

— Що скажете, Матильдо? — гукнув він через вир людей, які розходилися на вечерю, до дітей, випити.

Як він подивився на неї. Господи! Наче міг зазирнути в її темне серце і до смерті злякався того, що там побачив.

Що ж, це правда, у Лотто була така сама моральна строгість. А що якби він знав про все, що вона зробила, все, чим вона була, про лють, яка спалахувала в неї під шкірою, про те, як колись вона чула, що він хвалився на якійсь вечірці, трохи випивши, і зненавиділа слова, що злітали з його чудових вуст, як їй хотілося спопелити черевики, які він скрізь розкидав, його статечність, із якою він сприймав швидкі й тонкі почуття людей, його его, яке було важче, ніж гранітна плита, на якій стояв їхній будинок, як її іноді нудило від його тіла, яке колись належало їй, від запаху цього тіла, від його обвислого живота, від непривабливого волосся на цьому тілі, від якого тепер залишилися самі кістки — чи він пробачив би їй? О Господи, та, звісно, пробачив би.

Вона зупинилася. Стій прямо, сказала собі. Вона посміхнулася нещасному Ленду своєю найширшою посмішкою.

— Не здавайся. Уперед!

Перед нею знову й знову поставало його обличчя, коли вона їхала назад до свого дому, до своєї собаки. Яким непривабливим іноді може бути вродливе обличчя. Можливо, Ленд був набагато кращим актором, ніж вона вважала, кращим навіть за Лотто. Що ж, вона знала, на що це схоже.

Порожні театри набагато тихіші за будь-які інші порожні місця. Коли театри сплять, їм сняться шум, світло, рух. Вона насилу знайшла якісь одні незамкнені двері й увійшла, ховаючись від крижаного вітру. Зараз, мабуть, тонкокоста Даніка й гарненька Сусанна вже нащебетались і, відмахуючись від офіціанта, починають перемивати кістки Матильді за те, що вона й досі не прийшла. Ну, й нехай. Увесь день на роботі вона відчувала наростаючу тривогу, і коли Ланселот не відповів на її есемески й не прийшов додому, вона пішла його шукати. «Гейсі» красувалося на афіші. П’єса про зло, яке роз’їдало його зсередини. Вона пішла на його ледве чутний голос, пробираючись у темряві за лаштунками, виставивши вперед руки й човгаючи. Вона не вмикала світла й не попередила його, що прийде. Нарешті вона дісталася до лаштунків й побачила його на сцені, звісно ж. Він стояв у тьмяному світлі й говорив: