Селеста Инг - Несказане

— Мабуть, нам краще піти в інше місце, — сказав він.

Мерилін кивнула й підняла сумку.

Вони мовчки йшли вздовж річки, повз гуртожитки з червоної цегли. Веслувальна команда тренувалася — хлопці в ідеально злагодженому ритмі згиналися та розгиналися, човен безгучно ковзав поверхнею води. Мерилін знала цих парубків: вони запрошували її на коктейлі, у кіно, на футбол; усі були схожі один на одного, з однаковим поєднанням волосся кольору піску та рожевих щік — рис, які вона щодня бачила ще зі школи. Ці риси були так само знайомі й звичні, як і варена картопля. Коли Мерилін відмовляла залицяльникам, бо мала закінчити роботу чи почитати, то вони йшли до інших дівчат, далі коридором.

Із місцини на березі річки, де вона стояла зараз, юнаки здавалися безликими, невиразними ляльками. Коли вони з Джеймсом — хоча й досі не сміла навіть подумки його так назвати — дійшли до містка, вона зупинилася й повернулася до нього. Він зовсім не скидався на професора, швидше нагадував хлопчика-підлітка, сором’язливого й напруженого. Намагався взяти її за руку.

Якої він думки про неї? Джеймс ніколи цього не скаже й навіть подумки нізащо не визнає: узагалі не помітив цієї дівчини під час першої лекції. Дивився просто на неї, знову й знову, та й далі просторікував про Роя Роджерса, Джина Отрі, Джона Вейна. А коли вона ввійшла до кабінету, навіть не впізнав. Обличчя цієї студентки було просто одним із блідих симпатичних личок, подібних одне до одного, й хоча Джеймс цього ніколи до кінця не зрозуміє — то була найперша причина, з якої він покохав Мерилін. Вона ідеально вписувалася в навколишнє середовище, здавалося, що почувається в ньому як риба у воді.

Протягом усієї другої лекції Мерилін згадувала запах його шкіри — чистий і різкий, неначе повітря після грози, — і відчуття його рук на своїй талії. Навіть долоні в неї потеплішали. Дивилася на нього крізь пальці: як він клацає кульковою ручкою по кафедрі, як тихо шелестить записник, коли він перегортає сторінку. Він дивився на всіх, але в її бік — вона це розуміла. По закінченні лекції не квапилася підводитися зі свого стільця — повільно складала папери в теку, ховала в кишеню олівець. Однокурсники протискувалися повз неї в прохід і штовхали її сумками, квапилися на наступне заняття. Джеймс упорядкував свої записи, обтрусив руки, замінив крейду біля дошки. Не підняв очей ані коли вона зібрала книжки, ані коли взяла їх під лікоть і попрямувала до дверей. Але щойно її рука торкнулася ручки, він погукав: «Одну хвилинку, міс Вокер», — і щось у неї всередині мов підстрибнуло.

Аудиторія спорожніла, й дівчина тремтячи прихилилася до стіни. Він закрив портфель і спустився з кафедри. Мерилін стиснула пальці на ручці дверей у себе за спиною, щоб не впасти. А він підходив і не посміхався.

— Міс Вокер, — промовив він і глибоко вдихнув.

Мерилін усвідомила, що теж не посміхається.

— Він — її викладач, — нагадав їй Джеймс. — Вона — його студентка.

— Як її викладач, він відчуватиме, що користується своїм становищем, якщо в них — опустив очі, погрався ручкою портфеля — якщо в них почнуться певні стосунки.

Він не дивився на Мерилін, але вона цього не знала. Дивилася на потерті носаки своїх туфель. Щосили намагалася стриматись і не могла. Розглядала сірі подряпини на чорній шкірі й напружено думала про матір і про всі її натяки на зустріч із хлопцем у Гарварді . «Ти прийшла сюди не чоловіка шукати , — казала вона собі. — Ти прийшла сюди для дечого кращого». Але замість злості, яку вона хотіла в собі розбудити, у горлі почав наростати пекучий біль.

— Я розумію, — вимовила нарешті й підняла на нього очі.

Наступного дня Мерилін прийшла до його кабінету, щоб повідомити про свою відмову від курсу… Уже за тиждень вони стали парою.

Провели разом усю осінь.

Ніколи раніше Мерилін не зустрічала таких серйозних і стриманих людей, як Джеймс. Здавалося, він дивиться на все уважніше, обдумує ретельніше, щоб триматися на півкроку осторонь. Лише коли вони разом прийшли до його крихітного помешкання в Кембриджі, уся стриманість миттєво зникла, й у Мерилін перехопило подих. Потім вона згорнулася на ліжку та куйовдила його спітніле волосся, що стирчало в різні боки. О цій пообідній порі він, здавалося, був цілковито врівноважений, і їй подобалося думати, що єдина причина такого спокою і вдоволення — це вона.

Вони лежали, дрімали та мріяли до шостої вечора. Тоді Мерилін через голову натягнула сукню, а Джеймс застібнув сорочку й знову зачесався. Чуб відстовбурчився, але Мерилін йому про це не сказала — їй подобалося таке маленьке нагадування в ньому про те, що бачила вона одна. Просто поцілувала його та заквапилася, щоб устигнути до закриття гуртожитку.