Селеста Инг - Несказане

У каталозі курсів значилося ім’я викладача: Джеймс П. Лі .

Він навчався на останньому курсі аспірантури, й ніхто про нього нічого не знав. Для Мерилін, яка все своє життя провела у Вірджинії, прізвище Лі асоціювалося з певним типом чоловіків: Річард Генрі, Роберт Едвард. Тепер вона зрозуміла, що, як і всі, очікувала когось у піджаку кольору піску, із трохи вповільненою мовою, одним словом, чоловіка з південним корінням. Той, що складав папери на кафедрі, був молодий і худорлявий — і це найменше відповідало загальному уявленню. «Азіат», — подумала вона. Ніколи не бачила такої людини зблизька. Він був вбраний, мов трунар: чорний костюм, чорна краватка зі щільним вузлом, біла сорочка — така біла, що аж сяяла. Волосся зачесане назад, ідеальний проділ, проте одне пасмо відстовбурчилося, мов перо індіанського вождя. Коли він почав говорити, то підняв одну руку, щоб пригладити чуба, й хтось захихотів.

Якщо професор Лі й почув — не виказав цього.

— Доброго дня, — почав він.

Мерилін спіймала себе на тому, що тамує подих, поки він пише своє ім’я на дошці. Вона бачила його очима однокурсників і знала їхні думки. Оце їхній професор? Оцей чоловічок зросту максимум метр сімдесят п’ять, навіть не американець , навчатиме їх історії ковбоїв? Але коли придивилася ще раз, в око впали його тонка шия, гладенькі щоки. Він мав вигляд малого хлопчика, який грається у перевдягання. Дівчина заплющила очі й помолилася, щоб лекція минула добре. Напружена мовчанка готова була от-от луснути, мов мильна булька. Хтось простягнув Мерилін через плече пачку копій навчальної програми, й вона підскочила від несподіванки.

Поки брала верхню копію та передавала решту, професор Лі знову заговорив.

— Образ ковбоя, — сказав він, — існує довше, ніж ми можемо собі уявити.

У його мові не було й сліду акценту, і Мерилін повільно видихнула. «Звідки він походить»? — думала вона. У звучанні цього голосу нічого не виказувало китайців, які говорили приблизно так: « Вибацьте, нема квітанція» . Він що, виріс в Америці? За десять хвилин у кімнаті почалися шурхотіння й тихі розмови. Мерилін глянула на свої записи: фрази типу «на кожному етапі американської історії відбувалися численні еволюції» й «очевидне втілення образу соціального бунтаря та квінтесенції американських цінностей».

Вона переглянула навчальний план. Десять необхідних книг, іспит у середині семестру, три есеї. Це було не те, що уявляли собі її однокурсники. Дівчина в кутку кімнати взяла книжки під пахву й вислизнула за двері. Двоє дівчат із наступного ряду подалися за нею.

Після цього студенти рушили повільним, але суцільним потоком. Щохвилини виходило двоє чи троє. Один хлопець із першого ряду встав і пройшов до виходу просто перед кафед­рою. Останніми вислизнули троє парубків із заднього ряду. Вони шепотілися й хихотіли, поки проминали щойно звільнені місця, і їхні стегна м’яко натикалися на кожен підлокітник — стук, стук, стук.

Коли за ними зачинилися двері, Мерилін почула крик: «Йо-хо-хо-хоу!» — такий гучний, що заглушив голос викладача. Залишилося всього дев’ятеро студентів — усі низько нахилилися над записниками, мабуть, ховаючи обличчя, червоні до вух. У неї самої щоки пашіли; не сміла глянути на професора Лі. Теж нахилилася до своїх записів і приклала руку до чола, мовби прикриваючись від сонця.

Коли нарешті знову підняла очі, професор Лі мав такий вигляд, ніби нічого не сталося. Здавалося, й не чує, як відлунює його голос у майже порожній залі. Лі закінчив лекцію на п’ять хвилин раніше й мовив:

— Я працюватиму до третьої.

Кілька коротких секунд він дивився прямо перед собою, мовби шукав очима далекі обрії, та відчуття, що погляд спрямований на неї, змушувало Мерилін соватися на стільці.

Саме та остання мить, оте поколювання в потилиці, поки він збирав свої записи та виходив із кімнати, — й привели дів­чину до його кабінету. На кафедрі історії панувала тиша бібліотеки. Повітря нерухоме, прохолодне, з ледь відчутним запахом пилу. Вона знайшла професора Лі за столом — він прихилився потилицею до стіни й читав ранковий « Крімсон» . [5] Гарвардська щоденна студентська газета. Чуб знову стирчав догори.

— Професоре Лі? Я Мерилін Вокер. Я щойно була на вашій лекції? — Мимоволі наприкінці речення інтонація збилася на запитальну, й вона подумала: « Я, мабуть, схожа на дівчинку-підлітка, тупу, незграбну школярку» .

— Так? — Він не підняв очей, і Мерилін почала смикати верхній ґудзик свого светра.