Селеста Инг - Несказане

У 1955 році, у свій перший рік в Інституті Редкліффа Мерилін записалася на курс «Вступ до фізики». Її науковий керівник глянув на розклад курсу й трохи помовчав. Це був пухкенький чоловічок у твідовому костюмі з краваткою малинового кольору. На столі в нього лежав крисами донизу темно-сірий капелюх.

— Чому ти хочеш вивчати фізику? — спитав він, і дівчина сором’язливо пояснила, що має намір стати лікарем.

— Не медсестрою? — уточнив чоловічок і прокашлявся.

Він дістав із теки її шкільний атестат і заходився його вивчати.

— Що ж, — мовив нарешті, — бачу, у школі в тебе були гарні оцінки з фізики.

У Мерилін були найвищі оцінки в класі, вона встановлювала верхні планки всіх тестів, тому що обожнювала фізику. [4] «Верхньою планкою» користуються вчителі, коли вважають, що тест може виявитися занадто складним. Тоді вчитель вираховує середній бал по групі (класу), приймає роботу з найвищою оцінкою за 100 %, і перераховує всі оцінки за різницею між найкращою роботою і початковим вищим рівнем. Так, якщо максимальна оцінка — 10, а найвища — 8, то «верхньою планкою» буде «8», і всім учням піднімуть оцінку на 2 бали. Але керівник цього знати не міг. В атестаті стояло просто «відмінно». Мерилін затамувала подих в очікуванні, боялася, що він скаже: «Фізика надто складна, краще спробувати щось на зразок англійської чи історії». Подумки вже готувала відповідь. Натомість почула:

— Гаразд, коли так, чому б тобі не спробувати хімію, якщо вважаєш, що впораєшся, — підписав і віддав їй бланк, отак просто.

Але коли Мерилін прийшла до лабораторії, то виявилася єдиною дівчиною серед п’ятнадцятьох хлопців. Викладач поцокав язиком:

— Міс Вокер, ви б краще оту папороть підв’язали.

Їй казали: «Давай я сам увімкну тобі паяльник», «Дозволь, відкрию тобі банку». Коли наступного дня вона розбила в класі колбу, на допомогу кинулися відразу троє.

— Обережно, — казали вони. — Давай-но краще ми...

Невдовзі вона зрозуміла: усе починалося зі слова краще . «Краще давай я наллю кислоту». «Краще відійди — зараз торохне».

На третій день вона вирішила показати їм усім. «Ні, дякую», — заперечила, коли запропонували допомогу з піпетками, далі приховала посмішку: усі спостерігали, як вона плавить скляні трубки над пальником Бунзена, розтягує їх, мов іриски, в ідеальні конічні крапельниці.

Її однокурсники обливали свої лабораторні халати й пропалювали дірки в костюмах, а вона впевненою рукою відмірювала необхідну кількість кислоти. У Мерилін суміші ніколи не вивергалися на стіл вулканами з пекарської соди. У неї були найточніші результати; її лабораторні звіти завжди виявлялися найповнішими. До середини семестру вона встановила найвищу планку на всіх іспитах, і викладач перестав самовдоволено усміхатися.

Їй завжди подобалося дивувати людей.

У старшій школі вона підійшла до директора з проханням дозволити їй ходити на уроки праці для хлопців замість уроків домоведення. Це був 1952 рік, і бостонські дослідники лише починали розробляти пігулку, яка мала назавжди змінити життя жінок, але дівчата й досі носили в школі спідниці, тому прохання Мерилін було для штату Вірджинія дуже радикальним. Усі десятикласниці мали відвідувати уроки домоведення, і мати Мерилін, Доріс Вокер, була єдиною вчителькою із цієї дисципліни в гімназії Патріка Генрі.

Мерилін попросила, щоб її перевели до класу праці з хлопцями-десятикласниками, й зазначила, що їхні уроки йдуть у той самий час, тож її розклад не зміниться. Директор школи, містер Толлівер, добре знав цю дівчину. Із шостого класу вона вчилася найкраще, випереджаючи як хлопців, так і дівчат, а її мати багато років викладала в гімназії. Тож він кивав і посміхався у відповідь на викладені дівчиною аргументи. Врешті похитав головою:

— Вибач, ми не можемо відступати від правил, інакше решта теж вважатиме, що має на це право.

Він помітив, як змінився вираз обличчя Мерилін, і через стіл поплескав її по руці.

— Тобі буде важко користуватися деяким обладнанням на уроках праці, — сказав він. — І, міс Вокер, скажу відверто: така дівчина, як ви, дуже відволікала б хлопців під час занять.

Мерилін знала, що він хотів зробити їй приємність, але назвала б цей комплімент невдалим. Посміхнулась і подякувала за витрачений на розмову час. Це була нещира посмішка — ямочки на щоках не з’явилися.

Тож вона зіщулилася на задньому ряду під час уроку домоведення в очікуванні вступної промови своєї матері, однієї й тієї самої протягом десятків років. Барабанила пальцями, поки її мати обіцяла навчити дівчат усього, що має знати юна леді , щоб наглядати за своїм будинком. Мерилін думала: «Начебто він кудись подінеться, якщо за ним не наглядати». Вона придивлялася до однокласниць: хтось мав звичку гризти нігті, у когось светр збився, від когось припахує цигарками. По інший бік коридору вона споглядала, як містер Лендіс, викладач праці, показував, як правильно тримати молоток.