Селеста Инг - Несказане

— Я просто хотіла спитати, — пробурмотіла вона, — чи вважаєте ви, що я можу й далі вчитися на вашому курсі?

Він так само не піднімав очей.

— Ваш основний предмет — історія?

— Ні. Фізика.

— Магістратура?

— Ні. Бакалаврат. Я збираюся йти в медичний виш. Тож історія — не зовсім моє.

— Що ж, — сказав він, — щиро кажучи, не думаю, що у вас виникнуть якісь проблеми. Якщо бажаєте продовжувати курс — продовжуйте.

Він склав сторінку вдвоє, щоб узяти чашку чаю, сьорбнув і знову розгорнув газету. Мерилін закопилила губи. Вона розуміла, що аудієнцію закінчено, тож тепер мала розвернутися, вийти в коридор і дати йому спокій. Проте вона вже прийшла сюди, хоча й невідомо нащо, — тому стиснула щелепи й підсунула стільця до його столу.

— Історія була вашим улюбленим предметом у школі?

— Міс Вокер, — мовив він, нарешті перевівши на неї погляд, — чому ви тут?

Коли вона побачила це обличчя зблизька, через стіл, знову здивувалася з того, що він такий молодий. Мабуть, старший за неї всього на кілька років — і тридцяти нема, подумалося їй. Сильні руки, довгі пальці. Без обручки.

— Я просто хотіла вибачитися за тих хлопців, — раптом вирвалося в неї, і вона зрозуміла, що прийшла саме з цієї причини.

Він ледь підняв брови, трохи помовчав — і дівчина лише тепер усвідомила, що сказала «хлопців», слово, яке перетворювало все на банальність. Хлопці завжди будуть хлопцями.

— Ваші друзі?

— Ні, — Мерилін відчула себе скривдженою. — Ні. Просто ідіоти.

Він засміявся, і вона теж. Дивилася на крихітні зморщечки в кутиках його очей: коли вони розрівнялися, вираз обличчя пом’якшав. Тепер це було обличчя реальної людини, й дівчина помітила, що очі в нього карі, а не чорні, як їй здалося в лекційній аудиторії. Який же він худий, думала вона, і які в нього широкі плечі, наче у плавця, а шкіра кольору чаю, кольору зігрітого сонцем осіннього листя. Ніколи не бачила таких, як він.

— Мабуть, таке часом буває, — м’яко сказала вона.

— Не знаю. Уперше читав лекцію. Кафедра дозволила мені спробувати організувати цей курс.

— Вибачте.

— Усе гаразд, — сказав він. — Ви висиділи до кінця.

Обоє глянули вниз — він на спорожнілу чашку, вона — на друкарську машинку й акуратний стосик паперу на краєчку його столу.

— Палеонтологія, — сказав він по нетривалій мовчанці.

— Що?

— Палеонтологія, — повторив він. — Мій улюблений предмет — палеонтологія. Я хотів викопувати останки.

— Ну, це теж своєрідна історія, — сказала вона.

— Мабуть, так, — він посміхнувся у свою чашку, а Мерилін перехилилася через стіл і поцілувала його.

У четвер, під час наступної лекції, вона сиділа збоку. Коли професор Лі увійшов, очей не підняла. Натомість акуратно написала дату в кутику сторінки записника — стриманий вигин В у слові «вересень», ідеальна горизонтальна лінія букви н . Коли він почав говорити, її щоки запалали — ніби вийшла на літнє сонце. Була цілковито впевнена, що вся червона мов мак. Та коли нарешті спідлоба роззирнулася довкола, виявилося: усі зосереджені на лекції. В аудиторії було ще кілька студентів, але всі або дряпали в записниках, або дивилися прямо перед собою, на кафедру. Ніхто на неї не зважав.

Той поцілунок здивував її саму. Це був імпульс — інколи він змушував Мерилін ловити листок, закручений шаленим вітром, або дощової днини стрибати в калюжі. Це робилося без роздумів чи вагань і було безглуздим та безневинним. Але вона ніколи раніше не робила нічого подібного до того, що сталося в кабінеті. Завжди віднині дивуватиметься з себе, згадуючи ту мить, і відчуватиме легкий шок. Але тоді звідкілясь узялася впевненість, якої вона більше ніколи в житті не відчувала. Тоді вона точно знала — це правильно. Хотіла, щоб цей чоловік був у її житті. Щось їй мовби підказало: він розуміє, що це таке — вирізнятися з-поміж інших.

Дотик його губ її вразив. Вони мали смак кави, були гіркуваті та теплі — й він відповів на поцілунок. Це її теж вразило. Начебто він був до цього готовий, начебто хотів цього так само, як і вона. По тому, як вони нарешті відсунулися одне від одного, Мерилін була надто збентежена, щоб глянути йому у вічі. Натомість дивилася на власні коліна, розглядаючи свою картату фланелеву спідницю. Тілом до стегон стікав піт. За секунду вона посміливішала й подивилася на нього крізь завісу волосся. Він відповів сором’язливим поглядом з-під вій, і дівчина зрозуміла: не гнівається, теж зашарівся.