Селеста Инг - Несказане

Насправді в Лідії не було друзів, але батьки про це не знали. Якщо батько запитує: «Лідіє, як справи у Пем?», Лідія відповідає: «О, в неї усе чудово, її нещодавно взяли в групу підтримки», — і Нат не заперечує. Він вражений спокійним обличчям сестри й тим, як вона бреше навіть оком не змигнувши.

А нині тим паче не можна розповідати про це батькам. Нат дивиться, як мама строчить на звороті старого рецепта, й коли вона запитує в них із Ханною: «Можете ще когось пригадати?» — думає про Джека та відповідає: «Ні».

Цілу весну Лідія провела з Джеком, точніше, — прогуляла. Вона практично щодня каталася з ним на його «Жучку», з’являлася вдома якраз до обіду, вдаючи, що увесь цей час була в школі. Якось раптово зав’язалася ця дружба. — Нат відмовлявся використовувати які-небудь інші слова.

Джек жив із матір’ю у сусідньому будинку, й одного разу Нат подумав, що міг би потоваришувати з ним. Але не вийшло. Джек принизив його перед іншими, насміхався, коли мама пішла від них, і вже здавалося, що вона ніколи не повернеться. Тепер Нат думає: «Хіба Джек мав право так глузувати?». Адже в нього самого немає батька. Коли вони з матір’ю сюди перебралися, усі сусіди шепотілися, буцімто Джанет Вольф розлучена , а Джек росте без нагляду, бо вона весь час працює в лікарні у другу зміну. Того літа пліткували й про Натових батьків, але мама повернулася. Мати ж Джека досі розлучена. І Джек досі робить, що йому заманеться.

А тепер? Минулого тижня дорогою додому Нат бачив, як Джек вигулює свого собаку. Нат ішов навколо озера, уже збирався завернути у свою вуличку, що веде у глухий кут, коли побачив Джека. Той ішов берегом — високий, худий, у старій запраній футболці, зі скуйовдженим чубом кольору піску, а пес підтюпцем біг слідом. Коли Нат його проминав, Джек глянув і ледь помітно кивнув. У кутику його рота була затиснута сигарета. Те, що він кивнув, подумав Нат, означає швидше просто впізнавання, аніж привітання. Джеків пес теж подивився на Ната й недбало підняв ногу на стовбур. І з цим типом Лідія гуляла цілу весну.

Якщо тепер щось розказати, думав Нат, вони закричать: «Чому ми раніше про це не знали?!». Йому доведеться розповідати про всі ті випадки, коли він говорив: «Лідія робить уроки з подругою» або «Лідія залишилася на додаткове заняття з математики», хоча мав на увазі: « Вона з Джеком» або « Вона катається на Джековій автівці» , або « Вона з ним бозна-де» . І цього ще замало: вимовити Джекове ім’я — означало визнати щось, чого він не хотів визнавати. Той Джек останнім часом займав надто велику частину життя Лідії, хоча з’явився в ньому всього кілька місяців тому.

По той бік столу Мерилін уголос зачитує номери з телефонної книги. Джеймс повільно й обережно набирає номер, крутячи коліщатко одним пальцем. З кожним дзвінком до його тону додається збентеженості. « Ні? Вона ні про що не згадувала? Якісь плани? О-у. Я зрозумів. Що ж. У будь-якому разі, дякую».

Нат вивчає дошки столу, перед ним лежить відкритий фотоальбом. На місці відсутньої фотографії — прозоре пластикове вічко, крізь яке біліє підкладка. Мама водить пальцем по рядках у телефонній книзі, його кінчик сіріє. Ханна під скатертиною дістає Ната пальцем ноги. Дотик комфорту. Але він не підіймає голови. Натомість закриває фотоальбом — а на протилежному кінці столу мати викреслює зі списку ще одне ім’я.

Після дзвінка на останній номер Джеймс кладе слухавку, забирає в Мерилін аркуш і викреслює Карен Адлер , розділяючи букву «К» на дві «V». Ім’я все одно проступає під лінією. Карен Адлер. Мерилін ніколи не дозволяла Лідії іти гуляти, поки вона не скінчить усіх своїх домашніх завдань — досі це зазвичай бувало в неділю по обіді. Часом Лідія буквально випрошувала зустріч із друзями в ці пообідні години: «Дехто з наших збирається в кіно. „ Енні Холл “ . Карен страшенно хоче його подивитися». Джеймс діставав із гаманця десятку і підсовував її по столу, що означало: «Гаразд, піди розважся». Він згадує, що жодного разу не бачив у доньки квитка й що коли приїжджав по неї після кіно, Лідія завжди стояла на тротуарі сама. Десятки разів він зупинявся ввечері на сходах і посміхався: згори долинали уривки Лідіїних телефонних балачок:

— О, боже, я уявляю собі ! І що вона сказала потім?

Але тепер він знає — донька не телефонувала Карен, Пем чи Дженні багато років. Джеймс пригадував усі ці довгі пообід­ні години, коли вони думали, що Лідія залишилася на додаткове заняття після уроків. Діри, що зяяли в часі: тоді вона могла бути де завгодно й що завгодно робити. Цієї миті Джеймс ловить себе на тому, що вже знищив ім’я Карен Адлер — від нього лишилася чорнильна пляма.