Селеста Инг - Несказане

Мерилін відсовує фіранку душової, кільця шкрябають по трубі; жінка розглядає білий вигин ванни. Далі шукає по всіх шафках у кухні. Зазирає в комору, у шафу для верхнього одягу, у грубку. Потім відчиняє холодильник і дивиться всередину. Оливки. Молоко. Курка, запакована в рожевий термопласт, шматок льоду, ґроно жовтаво-зеленого винограду. Вона торкається прохолодного скла банки з арахісовим маслом, зачиняє дверцята й хитає головою, неначе сподівалася, що Лідія, незрозуміло як, могла б опинитися там.

Світло ранкового сонця, густе, мов шифон лимонного кольору, заливає дім, висвітлює нутрощі стінної шафи, порожні полички для одягу, лягає на чисту голу підлогу. Мерилін дивиться на свої руки; теж порожні, вони майже світяться в сонячних променях. Вона піднімає слухавку та набирає номер чоловіка.

Для Джеймса це просто звичайний вівторок. Сидячи в кабінеті, він клацає ручкою, тицяючи нею собі в зуби. Повільно пробігає очима рядок: « Сербія була однією з найпотужніших прибалтійських країн». Перекреслює «прибалтійских», пише « балканських» , перегортає сторінку. «Ерцгерцог Франц Фердинанд убитий членами „Чорної ріки“». Франц, думає він. « Чорна рука». Ці студенти хоч колись розгортають книжки? Він уявляє себе в лекційній аудиторії, у руці указка, позаду карта Європи. Це вступна лекція «Америка та світові війни». Він не сподівається на глибокі знання або критичну проник­ливість. Просто базове розуміння фактів і бодай один студент, здатний правильно вимовити назву « Чехословаччина» .

Він закриває роботу, пише на першій сторінці оцінку — 65 зі 100 — обводить її кружальцем. Щороку з наближенням літа студенти починають човгати ногами по підлозі й шурхотіти під столами; з них так і сипле іскрами невдоволення, вони щось бурмочуть, відвертаючись до стін лекційної зали, де немає вікон. Здають якісь половинки робіт із відповідями, іноді обірваними на середині речення, неначе їм забракло снаги так довго втримувати думку. Він міркує, чи не марно все це: ретельно відпрацьовані конспекти лекцій, кольорові слайди про Мак-Артура і Трумена, карти Гуадалканалу. Не більше ніж кумедні назви, з яких можна похихотіти. Увесь курс — просто чергова необхідність, позначки в списку, що мають з’явитися до випуску. Чого ще він міг тут очікувати? Джеймс кладе роботу й ручку на купу інших аркушів. Крізь вікно вид­но маленький зелений чотирикутник і трьох дітей у синіх джинсах; вони кидають фризбі.

У молоді літа його, аспіранта, часто приймали за студента. Уже багато років такого не траплялося. Наступної весни Джеймсові виповниться сорок шість; його введено до штатного розпису; серед темного волосся в нього проглядає вже кілька сріблястих ниток. Щоправда, інколи все одно хтось плутає цього чоловіка з кимось іншим. Якось у приймальні ректора рецепціоніст прийняв його за запрошеного японського дипломата й спитав, чи добре пройшов переліт із Токіо. Джеймса тішить подив тих, хто раптом дізнається, що перед ними викладач історії Америки. «Власне, я і сам американець», — додає він, а співрозмовник лише кліпає. Мабуть у Джеймсовій інтонації відчутні нотки виправдання чи захисту.

Хтось стукає в двері: його асистентка Луїза зі стосом паперів.

— Професоре Лі, не хотіла вас турбувати, але двері були відчинені. Вона кладе роботи йому на стіл і робить паузу. — Ці не надто гарні.

— Мої теж. Сподіваюся, у вашому стосі будуть самі п’ятірки.

Луїза сміється. Він був здивований, коли вперше побачив її на випускному семінарі минулого семестру. Зі спини ця дівчина здалася дуже схожою на його дочку: в обох темне волосся майже одного відтінку, блискуче, до пліч.

Окрім того, вони сідають однаково: глибоко ховаючи коліна.

Та коли вона обернулася, то виявилась анітрохи не схожою на Лідію; личко вужче, з тоншими, ніж у Лідії, рисами, а очі — карі, зі спокійним поглядом.

— Професор Лі? — спитала вона й подала руку. — Мене звуть Луїза Чен.

Він подумав: вісімнадцять років у коледжі Мідлвуду, і оце вперше в нього навчається студентка зі Сходу. Мимоволі всміхнувся.

За тиждень вона прийшла до нього в офіс.

— Це ваша родина? — поцікавилася, повертаючи до себе світлину на його столі. Виникла пауза: дівчина вивчала її. Так робили всі — тому Джеймс і тримав фотографію на видноті. Спостерігав, як очі Луїзи перебігають від його обличчя до облич дружини й дітей на фото.

— О, — мовила вона за мить. Він був майже впевнений, що дівчина намагалася приховати ніяковість. — Ваша дружина — не китаянка?