Селеста Инг - Несказане

Коли Нат із Ханною виходять, мати, намагаючись стримати тремтіння рук, дістає із шафи чашку. Давно-давно, коли Лідія була дитиною, Мерилін якось залишила її у вітальні гратися на ковдрі, а сама пішла в кухню за чашкою чаю. Дівчинці було всього одинадцять місяців. Мерилін узяла з плити чайник, повернулася — і побачила Лідію. Вона стояла в дверях. Мати здригнулася й доторкнулася рукою до гарячої конфорки. На пальці з’явився червоний рубець у формі спіралі — вона піднесла пальця до губ і глянула на дочку повними сліз очима. Лідія стояла на порозі дивно напружено, мовби досі не бачила кухні. Мерилін не думала про те, що пропустила її перший крок, або про те, як же виросла її донечка. У неї промайнула не думка: « Як я могла цього не помітити?» , а: « Ти ще щось приховуєш від мене?».

Нат робив свої перші кроки так: спершу зупинився, похитався, перекинувся і лише згодом навчився незграбно тупцяти перед мамою. Але Мерилін не могла пригадати, коли Лідія хоча б почала вставати. Однак того дня вона, здавалося, доволі міцно трималася на своїх босих ніжках із крихітними пальчиками, які визирали з волохатої холоші дитячого комбінезончика. Мерилін часто поверталася до неї спиною, коли відчиняла холодильник або перевертала білизну. Лідія могла почати ходити ще багато тижнів тому, а мати, постійно зігнута над горщиком, навіть не здогадувалася про це.

Мерилін узяла Лідію на руки, пригладила їй волосся й назвала розумницею; коли батько повернеться, то пишатиметься нею. Але почувалася так, ніби в знайомій кімнаті наштовхнулася на замкнені двері: у Лідії, замалої ще навіть для візочка, уже є таємниці. Мерилін могла її годувати, купати, запихати маленькі ніжки в штанці піжами, але певна частинка життя дитини вже перебігала приховано від мами. Вона поцілувала Лідію в щічку та пригорнула міцніше, намагаючись зігрітися теплом маленького тільця.

Тепер мати повільно ковтає чай і згадує те давнє відкриття.

Номер телефону школи прикріплено до коркової дошки на холодильнику, і Мерилін бере картку та набирає номер, а поки лунають гудки, накручує шнур на палець.

— «Мідлвуд Хай», — озивається секретарка після четвертого гудка. — Мене звати Дотті.

Вона згадує Дотті: жінка зі статурою диванної подушки та з пучком вилинялого рудого волосся.

— Доброго ранку, — вимовляє Мерилін, далі вагається. — Моя дочка прийшла сьогодні на заняття?

Дотті нетерпляче пирхає.

— Вибачте, із ким я розмовляю?

Вона не відразу згадує власне ім’я.

— Мерилін. Мерилін Лі. Моя дочка — Лідія Лі. Десятий клас.

— Дозвольте, я гляну на її розклад. Перший урок, — пауза. — Фізика 11-го класу?

— Так, правильно. З містером Келлі.

— Я попрошу когось збігати туди й перевірити. Чути глухий стукіт — секретарка кладе слухавку на стіл.

Мерилін вивчає свою чашку, дивиться на розлиту калюжку. Кілька років тому одна маленька дівчинка заповзла в комору й задихнулася. Після того випадку поліція розіслала по всіх будинках листівки: « Якщо ви загубили дитину, відразу починайте пошуки. Перевірте пральні машини та сушарки для одягу, автомобільні шини, гаражі, будь-які місця, де вона мог­ла сховатись. Якщо ви не змогли знайти дитину — негайно телефонуйте в поліцію».

— Місіс Лі? — нарешті озивається секретарка. — Ваша дочка не прийшла на перший урок. Ви телефонуєте, щоб пояснити її відсутність?

Мерилін не відповідає, кладе слухавку. Знову чіпляє номер телефону на дошку; вологі пальці змазують чорнило, й цифри розмиваються, неначе від сильного вітру, або у воді. Вона перевіряє кожну кімнату, відчиняє кожну шафу. Заглядає до порожнього гаража: нічого, крім плями мастила на бетоні та ледь відчутного, але п’янкого запаху бензину. Вона не впевнена в тому, що саме шукає: сліди ніг? Стежечку із хлібних крихт? Коли їй було дванадцять, зникла одна старша дівчинка з їхньої школи, Джинні Баррон. Потім її знайшли мертвою. Та дівчинка носила двоколірні шкіряні туфлі — Мерилін страшенно хотіла такі й собі. Джинні вийшла до крамниці: тато послав по цигарки, а за два дні її тіло знайшли біля узбіччя на півдорозі до Шарлотсвілля.

Тепер мозок Мерилін почав кипіти. Був лише початок літа Сина Сема [1] Серія вбивств у Нью-Йорку, 1976–1977 рр. — Тут і далі прим. редакції. — хоча преса почала його так називати зовсім недавно — і навіть в Огайо газети рясніли заголовками статей про останню стрілянину. За кілька місяців поліція спіймає Девіда Берковіца, й країна знову перемкнеться на інші історії: смерть Елвіса, нову «Атарі», [2] Відеогра. Фонзі, який ширяє над акулою. [3] Фонзі — персонаж американського ситкому 70-х «Щасливі дні». Хоча в ці часи, коли темнокосі нью-йоркці купують перуки-блонд, світ видається Мерилін жахливим, непевним. Тут такого не трапляється, нагадує вона собі. Таке неможливе в Мідлвуді, який називає себе містом, хоча насправді це — невеличке університетське містечко, у якому живе три тисячі осіб. За годину їзди звідси можна дістатися лише до Толедо, де нічне гуляння в суботу означає похід на роликовий каток, у боулінг або в автокінотеатр. Навіть озеро Мідлвуд у центрі — просто добре відомий ставок. Щодо останнього Мерилін помиляється: те озеро триста метрів завширшки й доволі глибоке. Проте вона відчуває легке поколювання — мовби жуки біжать спиною.